Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 25

Олівер

Операція позаду.

Моє плече проопероване, зашите, перев’язане та, як запевняє лікар, на шляху до відновлення. От тільки сам я в це поки що не вірю. Все, що я відчуваю — це дикий біль, злість і спустошення.

Дні тягнуться повільно, один схожий на інший. Я більше не рахую години. Просто лежу тут, застрягши між лікарняними стінами та своїми думками.

Є лише одна річ, яка не дає мені повністю з’їхати з глузду — присутність Аліси.

Після нашої останньої розмови вона більше не заходила до палати. Але я знав, що вона поруч — чув її голос у коридорі, коли вона розпитувала лікарів про мій стан. Бачив її через прочинені двері, коли вона залишала для мене їжу. Кожного разу акуратно загорнуту в паперовий пакет із короткою запискою всередині:

 "Це смачніше за лікарняне, обіцяю."
"Тобі треба добре харчуватися."
"Якщо не з’їси, я скажу медсестрам, щоб вони годували тебе з ложечки."

Її не було поруч, але водночас вона була скрізь. Я міг заплющити очі й майже відчути, як вона торкається мого плеча, як нахиляється ближче, зітхаючи, бо я знову поводжуся, як упертий бовдур.

Але вона не заходила. І я розумів чому.

Бо сам винен.

Я знав, що зробив їй боляче, проте мені не вистачало сміливості попросити пробачення. Тим паче я почувався настільки нікчемним, що просто не міг претендувати на таку дівчину. Одна справа, коли ти знаменитий, перспективний спортсмен, а зовсім інша  — коли майже інвалід з невизначеним майбутнім. 

Мої думки миттєво розвіяв Хантер. 

— Ну привіт, герою. Як твоє королівське життя? — чую його голос і дуже шкодую, що у цей момент не перебуваю на перев’язці чи процедурах. Краще терпіти біль, ніж його торохкотіння. 

— Ти про що? — хриплю я, натягуючи собі на обличчя більш-менш приязну усмішку. 

— Лежиш тут, відпочиваєш цілими днями, поки навколо тебе всі метушаться, — кидає він, сідаючи на стілець і закидаючи ногу на ногу.

Я лише фиркаю у відповідь.

— Як поїздка у Ванкувер? — запитую, переводячи тему. — Добре зіграли? Розкажи про драф.

— Ледве витягли на нічию, — кривиться, відводячи погляд. — Нам тебе реально не вистачало. Гарднер взяв на себе купу сейвів, але без тебе було важко.

Я стискаю щелепу. У мене немає права злитися, але все одно десь глибоко всередині я це роблю. Я повинен був бути там. На льоду. У грі. Не тут.

— До речі, хлопці трохи… ну, скажімо так, ображені на тебе, — додає Хантер. — Вважають, що ти усіх підвів. 

— Я їх розумію, — бурмочу.

— Ковалю теж дах зриває через це… Він про всяк випадок відправив усіх на додатковий медогляд і особисто перевірив висновки лікарів по кожному гравцю.

Я мовчу.

Хантер якийсь час теж не говорить, а потім раптом кидає:

— Слухай, а ти читав новини про Еванса?

— Що з ним?

— Його запросили в «Монреаль Канадієнс».

Я напружуюся.

— Що?!

— У Ванкувері він отримав офіційну пропозицію. Наступного тижня летить підписувати контракт.

Я міцно зціплюю пальці на ковдрі.

На місці Еванса мав бути я! Це я мав отримати той контракт. Я мав зараз пакувати валізи і готуватися до життя у НХЛ. Все було так близько… Здавалося, треба було лише простягнути руку та забрати свою можливість. 

Хантер помічає мою реакцію і стискає губи.

— Чорт, Олівере, вибач. Не хотів псувати тобі настрій. 

— Все нормально, — кажу я, хоча всередині палаю від злості.

— Ні, не нормально, — тихо відповідає він. — Знаю, тобі хріново… Але ти ще маєш шанс.

Я гірко сміюся.

— Серйозно?

— Так. І для початку, брате, варто припинити зображати мученика. Потім нарешті поговорити з Алісою. Бо вона не заслуговує такого ставлення… А вже після реабілітації…

Я різко підіймаю погляд на нього.

— Це не твоя справа.

— Моя, — серйозно відповідає він. — Її батько зустрічається з моєю мамою, так? В теорії Аліса може стати моє зведеною сестрою. Ми, можна сказати, без п’яти хвилин одна сім’я! Тому я відчуваю відповідальність за неї та не хочу, щоб якесь дурбецало завдавало їй болю. За іронією долі дурбецало — мій найкращий друг.

Я боляче видихаю.

— Їй краще знайти собі іншого.

— Можливо. Але вона не поспішає його шукати. Знаєш, чому?

— Чому? 

— Бо любить тебе.

Опускаю погляд на свої руки. Пальці стискаються у кулаки. Я не вірю в любов. Як можна вірити в неї, якщо навіть батьки — ті, хто мав би любити мене безумовно, відмовилися від мене? Я навчився жити без цього. Навчився не чекати нічого від інших, не прив’язуватися, не сподіватися.

Надія — це взагалі найпідступніша пастка. Вона змушує вірити у щось світле, а потім різко вибиває землю з-під ніг.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍