Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

— Ну от, спочатку ми були на острові Кі-Вест, і Расті загризся там з якимись моряками, чи то вони з ним загризлися,— так чи так, але тепер йому до кінця своїх днів ходити в залізному корсеті. Розпрекрасна Мег теж утрапила до лікарні. Сонячний опік першого ступеня. Страшенна гидота: суцільні пухирі й якесь смердюче мастило. Тхнуло від неї так, що несила було терпіти. Отож ми із Жозе залишили їх у лікарні, а самі подалися до Гавани. Він казав: «Ось постривай, побачиш Ріо»,— та як на мене, і в Гавані краще нікуди. У нас там був колосальний гід — більш як наполовину негр, а на решту китаєць, і хоч загалом я не люблю ні тих, ні тих, але в суміші це було непогано, і я дозволяла йому гладити під столом мої коліна, бо як по правді, то він здавався мені досить-таки цікавим. Та одного вечора він повів нас на якийсь там порно, і що б ти думав — на екрані ми побачили його самого!.. Звісно, коли ми повернулися на Кі-Вест, Мег була більш ніж певна, що я там, на Кубі, тільки те й робила, що спала із Жозе. І Расті так само, тільки його це зовсім не обходить, просто йому хочеться знати деталі. Одне слово, всі були страшенно знервовані, аж поки я поговорила по щирості з Мег.

Ми були у вітальні, і, хоч лишалися вже лічені дні до березня, величезна різдвяна ялинка, що геть поруділа й втратила свій смольний дух, з поморщеними, паче вим’я старої корови, кульками, усе ще займала більш як половину кімнати. Впадало в око й те, що в кімнаті побільшало меблів: з’явилося легке складане ліжко, і Холлі, прагнучи зберегти свою тропічну засмагу, лежала на ньому під кварцовою лампою.

— І переконала її?

— Що я не спала з Жозе? Боже мій, ну звісно. Я просто сказала їй,— але так, паче мені страшенно соромно в цьому признатися,— сказала їй, що я лесбіянка.

— Не може бути, щоб вона цьому повірила.

— Ого, ще й як повірила. А то чого б вона помчала й купила оце ліжко? За мене не турбуйся: я кого хочеш так настрахаю, що тільки ну... Зроби ласку, любий, помасти мені спину олією для засмаги.— Поки я це робив, вона сказала: — Приїхав О. Дж. Берман, і слухай, я дала йому той журнал з твоїм оповіданням. На нього справило враження. Він гадає, що, може, й варто тобі допомогти. Тільки каже, що ти не про те пишеш. Негри та діти — кого таке цікавить?

— Та певно, що не містера Бермана.

— А я з ним згодна. Я двічі прочитала оповідання. Дітлашня і негри. Тремтливо листя. Описування. В ньому немає ніякої суті.

Моя рука, що втирала їй у шкіру олію, немовби набула власної волі: їй так і кортіло звестися й ляснути Холлі по сідницях.

— Наведи мені приклад,— спокійно мовив я,— чогось такого, в чому є суть. Як ти її розумієш.

— «Грозовий перевал»,— анітрохи не завагавшись, сказала вона.

Моя рука вже зовсім виходила з-під моєї влади.

— Але ж це безглуздо. Ти говориш про геніальну річ.

— То що, хіба не правда? Як там ото: «Моя мила дикуночка Кеті...» О боже, я ревла, як корова. Разів десять дивилася.

— А-а-а...— мовив я з неприхованою полегкістю.— А-а-а...— і глузливо підвищив голос: — То ти про кіно.

Вона вся напружилась і стала на дотик наче камінь, нагрітий сонцем.

— Кожен хоче почувати себе вищим за когось,— сказала вона.— Але спершу годилося б навести хоч якісь докази.

— Я не порівнюю себе з тобою. Ані з Берманом. Ми різного прагнемо.

— А заробляти гроші ти не прагнеш?

— Так далеко я ще не заглядаю.

— Воно й видно по твоїх оповіданнях. Неначе ти пишеш їх, сам не знаючи, який буде кінець. То ось що я тобі скажу: заробляй краще гроші. У тебе дорогі фантазії. Не всі купуватимуть тобі пташині клітки.

— Я дуже шкодую...

— Ще й не так пошкодуєш, якщо вдариш мене. Ти оце щойно хотів, я відчула по руці, і зараз хочеш.

Я таки хотів, страшенно хотів; і руки й серце в мене аж тіпались, поки я закручував пляшечку з олією.

— Ну ні, про це я б не пошкодував. Мені шкода тільки, що ти дурно витратила на мене свої гроші: адже Расті Тролер — то надто тяжкий заробіток.

Вона сіла на ліжку; її обличчя та голі груди холодно голубіли в світлі кварцової лампи.

— Слухай, звідси до порога йти чотири секунди. Даю тобі дві.

Я пішов просто до себе, взяв ту клітку, відніс наниз і поставив під її дверима. Ото було й по всьому. Принаймні так мені здавалося до наступного ранку, коли, йдучи на роботу, я побачив свою клітку на сміттєвому ящику, що дожидав на тротуарі приїзду сміттєвоза. Боязко озирнувшись, я схопив її і відніс назад до своєї кімнати; то була капітуляція, проте вона не похитнула мого рішення назавжди викреслити Холлі Голайтлі із свого життя. Я твердив собі, що вона «безсоромна розпусниця», «гультяйка», «вкрай фальшива особа», до якої не варто більш ніколи й словом озиватися.

І таки не озивався. Досить довго. Зустрічаючись на сходах, ми дивилися собі під ноги. Коли вона з’являлась у Джо Белла, я одразу ж ішов геть. А одного дня мадам Сапфія Спанелла, колишня колоратура й велика аматорка катання на роликах, що мешкала на другому поверсі, пішла по квартирах з петицією, де вимагала виселення міс Голайтлі як «аморальної особи» та «призвідниці нічних гульбощів, що загрожують безпеці й здоров’ю сусідів». І хоч я відмовився підписати той папірець, та в душі визнавав, що мадам Спанелла таки має підстави ремствувати. Але її петиція нічого не дала, і ближче до кінця квітня, теплими весняними ночами, з розчинених вікон квартири номер два усе так само линув гомін розвеселої вечірки, гучні звуки патефона та хмільний сміх.

Серед гостей Холлі нерідко можна було побачити досить підозрілих типів; але якось наприкінці весни, коли я проходив через вестибюль, мою увагу привернув аж надто дивний незнайомець, що розглядав її поштову скриньку. То був