Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

разом по чашці «сніданкової» кави, після чого вона починала вбиратися на вечір. Щоразу вона мала кудись, іти, не завжди з Расті Тролером, але здебільшого з ним, і здебільшого до них приставала й Мег Уайлдвуд з отим своїм гарним бразільцом, якого звали Жозе Ібарра-Йєгер — друге прізвище він дістав від матері-німкені. Цей квартет звучав не дуже злагоджено, в основному з вини Ібарри-Йєгера, що здавався серед них таким же недоречним, як скрипка у джазі. Освічений, статечний, він, як я міг судити, цілком серйозно ставився до своєї роботи,— якоїсь там державної і начебто дуже важливої,— що по кілька днів на тиждень тримала його у Вашінгтоні. Лишалося тільки дивуватись, як він міг просиджувати цілі ночі в «Ля-Рю», чи «Ель-Марокко», слухаючи б-б-базікання Мег Уайлдвуд і дивлячись на щічки-сіднички Расті Тролера. Можливо, йому, як буває з більшістю із нас у чужій країні, забракло вміння розпізнати людей і визначити кожному своє місце; тож, певно, він бачив усіх американців в однаковому світлі й, виходячи з цього, вважав своїх супутників цілком стерпними взірцями місцевого колориту й національного характеру. Цим можна багато чого пояснити; все інше пояснюється наполегливістю Холлі.

Якось надвечір, чекаючи автобуса до П’ятої авеню, я помітив, як на протилежному боці вулиці спинилося таксі, з нього вийшла дівчина й побігла сходами Публічної бібліотеки. Я впізнав її тільки коли вона вже заходила в двері; воно й не дивно, бо Холлі й бібліотека аж ніяк не вкладалися поряд. У пориві цікавості я теж пройшов між левами, міркуючи, як мені бути: признатися, що гайнув слідом за нею, чи вдати випадкову зустріч. Зрештою я не зробив ні того, ні того, а причаївся віддалік у читальному залі, де вона сиділа, сховавшись за темними окулярами та цілою фортецею книжок, що їх відібрала на видачі. Вона хапалася то за одну книжку, то за іншу, час від часу затримуючись на якійсь сторінці й щоразу хмурячи брови, неначе рядки були надруковані догори ногами. Олівець вона тримала напоготові, та, як видно, ніщо не збуджувало її цікавості,— лише раз чи два, немовби просто для годиться, вона починала щось ревно черкати. Спостерігаючи її, я згадав дівчину, що вчилася разом зі мною в школі, зубрилу Мілдред Гросмен. Оту Мілдред, з її масним волоссям та залапаними окулярами, з перемазаними чорнилом руками, якими вона розтинала жаб і варила каву для пікетників, та безбарвними очима, що дивилися на зорі тільки з тим, аби визначити їх хімічний склад. І хоч Мілдред і Холлі різнились одна від одної, як небо від землі, проте мені вони раптом уявилися подібними до сіамських близнят, і нитка думок, що пов’язала їх докупи, снувалася десь так: звичайна людина часто зазнає змін, навіть наше тіло щокілька років цілковито перебудовується, хочемо ми того чи ні,— такий закон природи. А от Мілдред Гросмен і Холлі Голайтлі ніколи не зміняться, і само це споріднює їх між собою. Вони не можуть змінитися, бо надто рано набули своїх характерів, і це, мов несподіване багатство, позбавило їх чуття міри: одна вщерть забила собі голову суто практичними речами, а друга — сумнівною романтикою. Я уявив собі їх обох через багато років у якомусь ресторані: Мілдред усе так само вивчатиме меню з погляду поживності страв, а Холлі так само хапатиме все без розбору. І ніколи не буде інакше. Вони пройдуть крізь життя і вийдуть з нього тією самою рішучою ходою, не розглядаючись навколо.

Я так заглибився в ці високі матерії, що навіть забув, де я; а коли опам’ятався, з подивом побачив себе в похмурій сутіні читального залу й знову не повірив своїм очам, уздрівши там Холлі. Було вже по сьомій, вона підфарбовувала губи й прибирала відповідного, як на неї, вигляду,— накинула на плечі шарф, причепила сережки,— щоб після бібліотеки з’явитись у ресторані «Колонія». Коли вона пішла, я підступив до столу, де залишились її книжки, бо саме вони мене й цікавили. «Мандрівка на південь», «Дорогами Бразілії», «Політична думка Латинської Америки». І таке інше.

Напередодні різдва вони з Мег влаштували вечірку. Холлі попросила мене прийти раніш і допомогти прикрасити ялинку. Я й досі не збагну, як вони примудрилися втягти її до кімнати: верхні віти обламалися, впершись у стелю, а нижні сягали від стіни до стіни. Одне слово, вона мало чим поступалася перед тим велетенським святочним деревом, що його ставлять на площі Рокфеллера. Та й убрати її міг би хіба що Рокфеллер, бо прикраси та блискітки зникали у вітах, мов талий сніг. Холлі спало на думку збігати до Вулворта й поцупити кілька повітряних кульок, що вона й зробила, і ті кульки справді надали ялинці святкового вигляду. Ми піднесли тост за наш успіх, і Холлі сказала мені:

— Заглянь до спальні. Там для тебе подарунок.

Я теж мав для неї подарунок: невеличкий пакет у кишені, що здався мені ще меншим, коли я побачив на ліжку обв’язану червоною стрічкою ту саму розкішну пташину клітку.

— Ну Холлі! Це просто жах!

— Цілком згодна, але я гадала, що вона тобі подобається.

— Але ж гроші! Триста п’ятдесят доларів!

Вона знизала плечима.

— Кілька зайвих прогулянок до туалету. Тільки пообіцяй мені... Пообіцяй, що ніколи нікого туди не посадиш.

Я кинувся цілувати її, але вона простягла руку.

— Ану дай,— сказала, ляскаючи по моїй відстовбурченій кишені.

— Та це така дрібниця...

Справді, то був усього-на-всього медальйон із зображенням святого Христофора, покровителя мандрівників. Але куплений у Тіффані.

Холлі була не з тих, хто вміє берегти речі, і вона вже напевне загубила мій медальйон: закинула до валізи чи забула в шухлядці десь у номері готелю. А от та клітка й досі у мене. Я тягав її за собою до Нью-Орлеана, Нантаккета, по всій Європі, до Марокко й Вест-Індії. Але рідко згадую, що то подарунок Холлі, бо одного разу твердо вирішив забути про це. Тоді між нами зайшла велика сварка, і в числі речей, навколо яких здійнялася буря, була ота ж таки клітка, О. Дж. Берман і моє оповідання, що його я подарував Холлі, коли воно з’явилося друком в університетському журналі.

У лютому Холлі вирушила в подорож з Расті, Мег та Жозе Ібаррою-Йєгером. Наша сварка сталася невдовзі після її повернення. Шкіра в Холлі була темна, як йод, волосся вицвіло