Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

чоловік років п’ятдесяти, з грубуватим обвітреним обличчям і сумовитими сірими очима. На голові у нього стримів заношений сірий капелюх, вкритий плямами від поту; дешевий голубуватий літній костюм висів на його довготелесій постаті, мов на вішалці; на ногах виблискували новенькі коричневі черевики. Дзвонити до квартири Холлі незнайомець начебто не збирався. Помалу, ніби читаючи шрифт для сліпих, він вів пальцем по друкованих літерах її прізвища.

Увечері, виходячи перекусити, я знову побачив того чоловіка. Він стояв на протилежному боці вулиці й, прихилившись до дерева, видивлявся на вікна Холлі. В голові у мене майнули лиховісні здогади. Може, це агент поліції? Чи якийсь підглядач, зв’язаний із Саллі Томато, її знайомим у Сінг-Сінгу? Можлива небезпека знову збудила в мені добрі почуття до Холлі; та й звичайна порядність вимагала припинити на час нашу ворожнечу й попередити її, що за нею стежать.

Ідучи до перехрестя, де мав повернути до «Шніцельного царства», що на розі Сімдесят дев’ятої і Медісон-авеню, я відчував на собі пильний погляд того чоловіка. А тоді, навіть не обертаючись, зрозумів, що він іде слідом за мною: я почув, як він насвистує. Та не якусь там звичайну мелодійну, а оту тужливу пісню прерій, що її часом грала й співала Холлі: «Аби не по смерті, аби не вві сні, по тих луках небесних погуляти мені». Я чув той свист, і переходячи Парк-авеню, і простуючи по Медісон. Один раз, чекаючи зеленого світла, я краєм ока озирнувсь на незнайомця й побачив, як він нахилився погладити миршавого шпіца.

— Гарний у вас собачка,— хриплувато, по-фермерському прокволисто мовив він до господаря.

У «Шніцельному царстві» було безлюдно. І все ж таки він сів перед довгим прилавком саме біля меріє. Від нього тхнуло тютюном і потом. Він замовив чашку кави, та коли її подали, навіть не доторкнувся до неї. Сидів, жував зубочистку й розглядав мене в дзеркалі, що висіло за прилавком проти нас.

— Пробачте,— мовив я, звертаючись до його відображення у дзеркалі.— Чого вам треба?

Моє запитання не збентежило його; здавалося, він навіть відчув полегкість, що до нього заговорили.

— Синку,— відказав він.— Мені потрібен друг.

Він видобув гамана. Гаман був старий, зашкарублий, як і його руки, й мало не розлазився на шматки. Така сама стара й потріскана була вицвіла фотографія, яку він подав мені. Я побачив на ній групу з сімох чоловік, що стояли на перекошеній відкритій веранді грубо збитого дерев’яного будинку, всі — діти, за винятком його самого; він обнімав за стан пухку біляву дівчинку, що прикрила очі долонею від сонця.

— Це я,— мовив він, показуючи на себе.— Це вона...— тицьнув пальцем на пухку дівчинку.— А оце,— додав, посунувши палець на білоголового й довгого, мов жердина, хлопця,— її брат Фред.

Я поглянув на «неї» ще раз: атож, тепер я вловив у тій товстощокій дитині з примруженими очима якусь подібність до Холлі. І в ту ж мить збагнув, хто цей чоловік.

— То ви батько Холлі.

Він закліпав очима й нахмурився.

— Її звуть не Холлі. Вона була Луламей Барнс. Була,— сказав він, перемістивши в роті зубочистку,— поки не вийшла за мене. Я її чоловік. Док Голайтлі, конячий лікар. Лікую худобу, маю невеличку ферму. Недалеко від Тьюліпа, що в Техасі. Чого ви смієтеся, синку?

То був нервовий сміх. Я ковтнув води й закашлявся. Він стукнув мене по спині.

— Це, синку, не смішки. Я оце вже п’ять років усе шукаю своєї жіночки. А як Фред написав мені, де вона є, то я враз купив квитка на автобус — і гайда сюди. Луламей має вернутися додому, до чоловіка та дітей.

— Дітей?

— Вони ж то їй діти,— майже вигукнув він.

Він мав на думці чотирьох інших з фотографії: двох босоногих дівчат та двох хлопців у комбінезонах. Сумніву не було: цей чоловік не при своєму розумі.

— Та не може бути Холлі їхньою матір’ю. Вони ж старші за неї. Більші.

— Слухайте, синку,— мовив він розважливим тоном,— я й не кажу, що вона їх народила. Їхня люба рідна матуся, золота жінка, земля їй пером, померла в тридцять шостому році, четвертого липня, якраз на День незалежності. Того року була страшна посуха. Коли я одружився з Луламей, цебто в грудні тридцять восьмого, їй щойно минуло чотирнадцять. Може, звичайна собі жінка в чотирнадцять років і не тямила б до пуття, що робить. Та візьміть ви Луламей — вона ж не така, як усі. Вона добре знала, що до чого, коли обіцяла стати мені дружиною, а моїм дітям матір’ю. А тоді взяла та й розбила нам серце — втекла ото геть з дому.— Він сьорбнув захололої кави й подивився на мене серйозним, допитливим поглядом.— Ви що, синку, сумніваєтесь? Не вірите, що я кажу все так, як воно є?

Я не сумнівався. То була надто неймовірна історія, щоб вигадати її. До того ж вона цілком суміщалася з О. Дж. Бермановим враженням від Холлі, коли він уперше побачив її в Каліфорнії: «І не добереш, звідки вона: чи то з якоїсь південної глушини, чи то з Оклахоми, чи ще звідки». Де там було Берманові догадатися, що то заміжня дитина з Тьюліпа, штат Техас.

— Еге ж, просто розбила нам серце — втекла з дому, та й годі,— повторив конячий лікар.— І не мала ж на те ніякої причини. Всю роботу в господі робили дівчата. А Луламей могла собі жити й не тужити: крутитися перед дзеркалом, мити й розчісувати волосся. У нас же свої корови, садок, кури, свині, то ви б, синку, побачили, як ця жіночка розкохалася. І брат її вигнався на справжнього велетня. А побачили б, які вони до нас прийшли. То Неллі, моя більшенька, привела їх у дім. Приходить вона до мено одного ранку та й каже: «Тату, я там замкнула в кухні двоє малих. Застукала їх у дворі — вони крали молоко й індичачі яйця». Ото й були Луламей і Фред. Ну, скажу я вам, зроду не бачив нічого жаліснішого. Ребра стирчать, ноженята худющі — мало не підтинаються, зуби такі розхитані, що й каші не вжують. Що ж виявляється: мати померла від сухот, батько так само, а всіх дітлахів, цілу купу, послали жити по різних лихих людях. Тож Луламей з братом і ниділи обоє в якихось негідних людців, миль за сто на схід від Тьюліпа.