Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

час походів у самостійні відділи, групи й корпуси. Подібно до полків, сотні й курені не мали сталої чисельності, нараховуючи, згідно з даними Зборівського реєстру відповідно, від 100 до 300 й від 10 до 40 чол. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь — вояцька корпорація, що зазвичай об’єднувала козаків однієї місцевості. Характерною особливістю куренів було те, що вони водночас виступали і як господарські осередки військової частини: при них існував власний обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка» або й певний дрібний промисел.

Внутрішня диференціація козацтва й поступовий відхід від принципу особистої служби у війську спричинилися до появи ще одного специфічного явища, поширеного, зокрема, в Лівобережній Гетьманщині, — виборного козацтва. Перші відомості про існування виборного товариства сягають кінця 1680-х — початку 1690-х рр., стосуючись рейдів і походів на нижньодніпровські фортеці. Забезпечення виборних козаків покладалося на середньозаможне й незаможне козацтво, котрі мали утримувати в належному стані господарство виборного під час воєнних виправ, а також допомагати («вспомагати») йому у придбанні спорядження, фуражу й провіанту. Гетьманське правління планувало закріпити існування цього інституту, уклавши новий реєстр війська. Проект такої реформи часів Івана Мазепи передбачав зміну структури й чисельності козацького війська, яка мала супроводжуватися його скороченням і укладенням нового реєстру, місце в якому належало б виключно виборним козакам, здатним регулярно виходити в походи з власними кіньми, озброєнням і харчами, тоді як решта незаможних виконувала б роль підпомічників, допомагаючи реєстровцям у господарстві чи, в крайньому випадку, виконуючи допоміжну службу або функції резерву. «Перебір» реєстру був проведений у деяких полках Гетьманщини вже на початку XVIII ст. Утім, справу його завершення в післямазепинський період взяла на себе російська влада, котра була зацікавлена у використанні козацтва у війнах імперії. 1735 р. було проведено так звану реформу, сутність якої полягала в чіткому поділі загалу козацтва на дві категорії — виборних і підпомічників згідно з диференціацією, що давно існувала. Обидві вони дістали регламентацію своїх прав та обов’язків у першу чергу відносно військової служби. З цією метою було проведено масштабну ревізію майнового становища всього козацького стану й утворено 20-тисячний корпус виборних козаків, що, власне, і зберігали за собою традиційні привілеї та обов’язок несення військової повинності. Решта — підпомічники — мали постачати виборних провіантом, фуражем, кіньми, одягом, боєприпасами і т. ін., при цьому вони могли використовуватися й для допоміжної служби — несення караулів, форпостної та лінійної служби, що не передбачала безпосередньої участі в бойових діях; з найбільш забезпечених у матеріальному відношенні підпомічників у подальшому поповнювався корпус виборних козаків. Спеціальна видана Генеральною військовою канцелярією форма визначала внутрішню градацію обох категорій козаків і перелік необхідного спорядження, що його мусив мати кожен виборний.

Важливою віхою у реформуванні військового устрою козацтва стали реформи останнього гетьмана Кирила Розумовського. Їхня сутність зводилася до організаційного впорядкування засад козацької служби, запровадження постійного вишколу на основі розробленої 1756 р. «Форми екзарциції» (військового навчання). За наполяганням гетьмана і старшини імперський уряд схвалив спеціальну «Табель про ранги» малоросійських чинів, котра впроваджувала внутрішню ієрархію урядників та прирівнювала їхні чини до рангів російської регулярної армії. Козацьке військо отримало уніфікований одяг і полково-сотенні клейноди (прапори й значки), а також одноманітне озброєння й амуніцію — шаблі, рушниці, піки тощо. Гетьманський уряд активно розробляв проекти впровадження сталого поділу козацького війська на піхоту й кавалерію, відділення в полках цивільної влади від військової, відкриття спеціальної військової академії («лицарської школи») для старшинських дітей. Значною мірою питання про ліквідацію інституту гетьманства було спровоковане не лише політичними планами Розумовського, але і його військовими реформами, що мали посилити суверенний статус гетьманату.

Завершальна стадія реорганізації козацького війська, що припала на період діяльності другої Малоросійської колегії, відзначалася вже не стільки модернізаційними установками, скільки курсом на повну ліквідацію адміністративно-політичної автономії Гетьманщини й злиття її військової організації з загальноімперською. Вжиті з цією метою президентом колегії П. Румянцевим заходи спрямовувалися спочатку на підвищення ефективності козацької служби як такої. Так, у квітні 1767 р. ним було видано розпорядження про суворе дотримання почерговості у виправленні козаків на форпости й лінії з чітким визначенням їхньої кількості й термінів зміни. Наступного року всім козакам, котрі несли дійсну військову службу, мали видавати грошовий оклад, провіант і фураж, а подвірний порядок відбування служби замінено на особистий.

Після утворення намісництв і скасування традиційного адміністративного поділу, що був тісно пов’язаний із структурою козацького війська, Румянцев запропонував російському уряду «из состоящих в Малой России девяти козачьих полков… учредить десять полков из настоящих выборных козаков, с уравнением по эскадронам или ротам, не взирая, что они не в одном наместничестве по их земскому управлению находится будут, и дать их старшинам в уравнение с регулярными войсками чины и степени». У загальних рисах ці положення було покладено в основу реформи козацьких полків 28 червня 1783 р., в ході якої їх переформовано на регулярні частини російської армії, чим, власне, й завершився процес інкорпорації військової системи Гетьманщини.

Наймані війська

Майнова диференціація козацтва й поляризація його політичних симпатій, що оприявнилися в часи Руїни, показали, що воєнний організм гетьманату є доволі вразливим. Козацьке військо погано слухалося наказів, потерпало від вад постачання, котре в умовах постійних війн і неврожаїв не могло бути справним. Крім того, рокову роль відігравали й коливання політичних симпатій козацтва, котрі шкодили дисципліні та організованості.

Альтернативою козацькому війську стали контингенти найманців, котрі з’явилися в гетьманській армії вже за часів Хмельницького, поступово утворивши військо, окреме від козацького. Перевагою найманих формувань був їхній професіоналізм, постійний характер служби і, що найголовніше, — політична лояльність (вони контролювалися й фінансувалися гетьманською владою й не залежали від регіональних старшинських кланів).

Перші наймані формування складалися з татарської кінноти й солдатів коронних військ «чужоземного автораменту», що перейшли на бік повстанців у 1648–1649 рр. Гетьманський уряд намагався перевербовувати західноєвропейських найманців, що служили в польській армії, та вести самостійні вербунки у Східній Європі. Утім, це було непростою справою, до того ж іще й дуже витратною. Тому більшість найманого корпусу формувалася з числа місцевого населення — випищиків, показачених селян тощо, а іноземці служили лише на офіцерських посадах. Гадяцькі пункти застерігали існування 10-тисячного затяжного (найманого) війська, що мало спеціальні джерела фінансування; для нього мав бути складений окремий збірник військових правил (статут). За правління Виговського та його наступників найманий корпус організовувався за «німецькими» західноєвропейськими взірцями, поділяючись на кавалерію (драгунів) та піхоту (мушкетерів). Драгуни складали проміжну формацію між піхотою та кавалерією, будучи власне «кінною піхотою», яку застосовували там, де виникала необхідність завдати раптового вогневого удару, швидко організувати оборону або штурм якоїсь позиції. Пересуваючись верхи в походах, вони спішувалися перед атакою, шикуючись до бою у шеренги як