Василь Миколайович Шкляр - Характерник

Це також не стало несподіванкою для Семена, хоч на його обличчі не лишилося ні кровинки. Те, що хвилину тому було для нього метою, враз обернулося чорною прірвою.

Та він тільки спитав:

— Івана, донців… теж?

Його поблідле обличчя стало ще шляхетнішим.

— Івана Міюського розшукують давно, — сказав Сірко.

Він визнав, що видача Семена з донцями не додає запорожцям честі, оскільки вони ніколи і ні за яких умов не видавали зайшлих до них утікачів, але цього разу змушені порушити одвічний козацький звичай через надто високу ціну. Вони не можуть важити життям ув’язнених побратимів. Про своїх рідних Сірко змовчав. Лише додав, що останнє слово скаже не він, а козацька рада, яка, певна річ, не віддасть заручників на загибель. То більше, що мова вже йтиме не про царевича, а про людину, яка назвалася сином царя.

— Мені прикро, — сказав Сірко, — але так повернула фортуна. Знаю, що ти й сам не погодився б рятувати своє життя такою ціною.

— Ніколи. Для того, хто стає на прю зі злом, шибениця є не ганьбою, а славою, — з гідністю мовив Семен Горобець.

Він попросив кошового, щоб його, якщо можна, не кликали на козацьку раду. Йому не соромно за свій вчинок, але він не хоче виходити до козаків і до від’їзду в Москву буде на самоті.

— Добре, іди, — мовив Сірко. — Але скажи мені наостанок… що то було з твоїм вухом?

— З вухом? Нічого особливого. Звична пригода як на теперішні часи.

Семен Горобець розповів, що це сталося кілька років тому. Він був недолітком, коли в Лохвицю зайшли москалі, зігнали людей на майдан і там воєвода боярин Мишецький звіщав про нові порядки, які буде заведено в їхньому краї. Тоді він, ще зелений хлопчина, побачивши, як лохвиччани понуро повісили голови, вигукнув, що їм не зрозуміла навіть та мова, якою говорить боярин. Його схопили зайшлі червонокаптанники й кинули до катівні. Боярин Мишецький, як виявилося, возив за собою і ката, котрий усмиряв непокірних, і той живоїд — Семен навіки запам’ятав його всміхнену кривороту твар — нагаєм вибивав з нього глупство й дерев’яними щипцями розтягував вухо, щоб недоумок ліпше дочував і тямив, що говорить боярин.

— То цей екзекутор був не з ратних людей? — поцікавився Сірко. — Справдешній заплічний майстер?

— Саме так, — кивнув Семен. — Він був зодягнутий у темно-руду хламиду з каптуром і мав примусію для тортур: канчуки, малахаї, всілякі кліщі, лещата, швайки, горнило й залізо для припікання. Під час тортур цей катюга посміхався широким жаб’ячим ротом; видно, любив свою роботу. Якби я зайшов у Москву так, як хотів, то йому першому відрубав би голову.

— А він… — Сірко хотів було ще про щось запитати, але затнувся: бездушно говорити про ката з людиною, котра невдовзі зустрінеться з ним.

— Дякую, пане кошовий, — тихо мовив Семен.

— За що?

— За те, що стояв за мене до кінця. Я ж бачив.

— Чоловік міркує, а Бог моцує, — сказав Сірко. — На все Його воля. Вибачай.

2

Козаки були вкрай розчаровані, коли довідалися, що Симеон виявився лжецаревичем, але — от дивина! — серця на нього не мали. Вони ні так ні сяк не віддали б москвинам свого міченого приходька, якби їхні побратими не опинилися під смертельною загрозою.

Козацька рада була, як ніколи, коротка і тиха. Бридливі до облуди та лицемірства, січовики з розумінням поставилися до відчайдушного наміру Семена Горобця, бо й самі були не від того, щоб заглянути до Москви та полоскотати шаблями бояр, котрі дурили царя й не пускали на Січ жалування, заробленого козацькою кров’ю і потом. Тож замість обуритись запорожці лише дивувалися удатному перевтіленню «царевича» та гірко зітхали з жалю, що змушені з ним розпрощатися, віддаючи на певну загибель.

Діди-райці довго не йняли віри, що Семен Горобець не царевич, казали, що, може, воно ще й брехня, може, то бояри підробили царську грамоту. Але яка ж тут брехня, — заперечив їм Сірко, — якщо Семен Горобець сам у всьому зізнався.

І кошовий велів писареві Яковині зачитати уже підготовлені два листи, що їх мало підтримати чи відхилити низове товариство. Перший лист був до царя Олексія Михайловича, де Сірко від імені всього Запорозького Війська пояснював, чого ж воно так вийшло, що козаки пригріли коло себе самозванця. Мовляв, вони ж не знали, що й до чого, а якщо людина назвала себе царевичем, то як можна було її зневажити чи обійти щирою увагою? Адже запорожці віддавали прибульцеві честь тільки тому, що в його жилах начебто текла царська кров, тобто вони виявляли пошану насамперед до государя, що є їхнім світлом і диханням. (Щодо «світла і дихання», то це вже писар Яковина умів так вихляти мислю, як вивірка по дереву, — видно, навчився красномовства в Київській академії.) Тепер же, відаючи все достеменно, Сірко відсилає самозванця під вартою до Москви разом із його спільниками, що прийшли з Дону, і ще раз запевняє царя у своїй довічній вірності.

Відтак кошовий виправдовувався перед Олексієм Михайловичем за свої зносини з Дорошенком, наголошуючи на тому, що робив це з єдиною метою — схилити правобережного гетьмана під руку його царської величності. Врешті-решт, уласкавивши государя «довічною вірністю», Сірко м’яко переходив до того, щоб запорожці якомога швидше отримали належне їм грошове жалування та необхідні припаси, затримані в Севську, а також нарікав на гетьмана Самойловича, що той не дає їм перевозу Переволочної, з якого козаки мали б вигоду не для власного зиску, а для військового промислу.

Сірко давно вже просив той перевіз для Війська Запорозького, і цар був не проти, але впоперек дороги завжди ставав Самойлович. Так само, як і з Келебердою, — кошовий не раз бив чолом государеві, аби той пожалував йому це містечко на лівому березі Дніпра недалеко від Переволочної для проживання з родиною. Бо він же за своїми походами на ворогів хреста не бачить ні жінки, ні дітей, то хай би вони перебралися ближче до нього, та й мав би де голову прихилити на схилку літ.

Другий лист був до воєводи боярина Ромодановського. Потерпаючи за рідних, Сірко спішно йому звіщав, що людину, котра називала себе сином великого князя Олексія Михайловича, він висилає, закуту в ланцюги,