Василь Миколайович Шкляр - Характерник

б’ючи чолом, щоб той присадив гетьмана, котрий замість зерен братолюбства сіє полову духовної ворожнечі поміж своїми. Нехай випустить з неволі сивочолого Ярему Квашу, Голоблю, Лучку, Мережку та інших бранців, що без вини караються в переяславській в’язниці, і нехай не боронить нікому ходити на Січ ні так, ні з хлібними припасами, бо як же запорожці воюватимуть із бусурменами натщесерце?

Кошовий присягався в непохитній вірності цареві і запевняв воєводу Ромодановського, що посилав своїх людей до Петра Дорошенка не для лихої змови, а закликав правобережного гетьмана до об’єднання під надійною рукою царя. То безсоромна вигадка наклепника Самойловича, що начебто він, Сірко, домовлявся з Дорошенком про мир з татарами та османами, аби разом іти проти Москви. Самойлович постійно шле доноси Олексію Михайловичу й Ромодановському на кошового, хоч усі бачать і знають, з ким безнастанно стинаються запорожці. Тож він, Сірко, та все низове товариство чекають добрих новин від князя, сподіваючись на швидке звільнення своїх військових товаришів із гетьманського полону.

Звернувся Сірко з листовним проханням і до брата Івана Самойловича, роменського священника отця Тимофія, щоб той, яко душпастир гетьмана, відтулив йому око розуму та напоумив не множити розбрату в козацькій отчизні, відпустити в’язнів і дозволити людям усякого стану вільно проходити на Запорожжя, як то споконвіку велося в Україні.

На початку літа, коли із гнізда січових бузьків вистромили голівки п’ятеро чорнодзьобих пташенят, Сірко замість сподіваних добрих вістей отримав царську грамоту, яка вкинула його у ще більшу скруту. Загнала у сліпий кут.

Олексій Михайлович обсипав кошового докорами, що той, голова безчельна, знехтував царською милістю і прихистив на Січі дурисвіта, котрий назвався царевичем. Замість того щоб відразу звістити про нього в Москву та з’ясувати, як воно є насправді, Сірко надав ошуканцеві царську печатку, хоругву, підбив священника до порушення тайни сповіді, а значних козаків намовив оглядати на тілі лиходія якісь непевні знаки. І навіть тоді, коли на Січ прибули царські посли, ніхто не прислухався до їхнього правдивого слова; навпаки, сотника Чадуєва та піддячого Щоголєва Сірко тримав під арештом, збиткуючись над доброчесними людьми, котрі не зичили запорожцям нічого поганого. Так міг поводитися лише вбогий розумом марновір, адже царевич Симеон Олексійович народився третього дня місяця квітня року 1665-го, а помер вісімнадцятого дня місяця червня 1669-го в чотирирічному віці, переживши свою матінку царицю Мар’ю Іллівну на два місяці: вона відійшла того ж таки року 1669-го. І якщо навіть вірити, що царевич не вмер, а якимось дивом лишився живий, то нині йому виповнилося б дев’ять років і він би не приїхав на коні з Дону на Січ.

Дорікав государ кошовому і за зносини з лютим ворогом Дорошенком, нагадуючи, що для нього, царя, все таємне є видиме. Тому нехай Сірко тепер нарікає на себе — і за ув’язнених запорожців, і за ту халепу, яка нависла над його родиною. А поки що він, Олексій Михайлович, наказує кошовому негайно закувати самозванця в кайдани і доправити його під надійною вартою до Москви разом з відомим розбійником Іваном Міюським та його поплічниками, що втекли з Дону на Запорожжя. Запорукою тому будуть військові товариші, які прийшли до царя у справі самозванця, — їх триматимуть у Москві, допоки тут не з’явиться пройдисвіт, котрий посмів назвати себе царевичем.

Насамкінець Олексій Михайлович любенько сповіщав, що він завчасно послав запорожцям щедре жалування — грошове, військове, хлібне, сукняне, ба навіть новенькі чайки, але наказав затримати все те добро в місті Севську, поки йому не привезуть лиходія.

Остання погроза схвилювала Сірка найменше.

Розділ ХVI,

у якому кошовий викликає Симеона на відверту розмову, козацька рада вирішує його долю, а Сірко з козаками захоплюють у полон щасливця, позначеного Божим перстом

1

Потрапивши у безвихідь через невідворотну загрозу родині та козакам-полоняникам, Сірко змушений був розпрощатися зі своїм далекозорим замислом. Він закликав до себе Симеона і без будь-яких недомовок спитав навпростець, яке в того справжнє ім’я.

Запитання не застало хлопця зненацька. Рум’янець зійшов із його щік, але він відповів, не затнувшись:

— Семен.

— А ще? — спитав Сірко.

— Семен Горобець. Чи, може, Горобченко. Батько мій Іван Горобець.

— Звідки ти?

— З Лохвиці.

— Якого стану?

— З міщан.

— Я від самого початку знав, що ти не царевич.

— Звісно, — спокійно мовив Семен Горобець. — Головне, що в царевого сина повірили всі старшини і козаки.

— Хто тебе підштовхнув на таку відважну і небезпечну стежку? — запитав Сірко. — Іван Міюський?

— Ні.

— А хто?

Семен Горобець, дивлячись кошовому в очі, відповів незворушно:

— Отаман Сірко.

— А це ж як?

— Я знав, що по-справжньому струсонути Москву зможе тільки він.

— Чому ж спершу подався на Дон?

— Так було правдивіше. Не міг же царевич прийти на Січ із Лохвиці.

— Про кривого й сліпого сам вигадав? — спитав Сірко.

— Так було десь на світі, — сказав Семен Горобець. — Не може чоловік намалювати в голові те, чого не буває.

— А Міюський Іван? Він знає правду?

— Іван щиро товаришував мені в цьому задумі. Хтось мусив збоку допомагати, аби швидше повірили. Донці, що з нами прийшли, не відають.

— Ти знав, що царевич молодший за тебе? — спитав Сірко.

— Що більша брехня, то люди швидше в неї вірять.

— А сам цар? Ти ж написав йому листа.

— Лист до царя не дійде, бояри його перехоплять.

У Семені й далі сидів Симеон Олексійович.

— Дійшов, — сказав Сірко.

— Дійшов? Як?

— Один спритний козак ухитрився його передати в руки цареві.

Відповідь кошового здивувала Семена Горобця, але з пантелику не збила.

— Коли спалахує бунт, ніхто не питає правди ні в царя, ні в самого Бога, — мовив він трохи охриплим голосом. — Та я серцем чую, що фортуна моя спіткнулася. Кажи, пане кошовий… Я готовий.

Сірко дивився на його юне, та вже змужніле лице, що подорослішало за пів року, відколи Семен прибився на Січ, і ловив себе на тому, що він устиг полюбити цього хлопчину, одержимого не так плодом своєї вигадки, як рвійністю до шляхетної цілі. Не хотілося завдавати йому жалю, але діватися було нікуди, і Сірко сказав про царську грамоту з вимогою закувати самозванця