Василь Миколайович Шкляр - Характерник

І він, перебиваючи Перепелицю, раптом поцікавився: а скільки ж тому самозванцеві років?

Перепелиця, він же і Прокіп Семенів, не втямив запитання і подивився на товмача Малоросійського приказу Фролку Грязіна, котрий тлумачив боярам його розповідь. У душній, напханій людьми палаті вже не було чим дихнути. Закушкані в соболині каптани з довжелезними, закинутими за спину порожніми рукавами, в гостроверхих шапках з горностаєвими опушками, бояри стікали потом, але слухали Перепелицю з відкритими ротами.

Фролка Грязін розтлумачив запитання: скільки самозванцеві років? Однак Перепелиця знов не допетрав.

— Кому?

— Симеону! — сказав товмач Грязін, у якого вже змокріла руда борода.

— А, царевичу… — Перепелиця замислився. — Може, сімнадцять… Може, менше…

— Блядь![75] — вигукнув Артамон Матвєєв і нервово зареготав.

Тим часом стрілець у виряді гринди перейшов ще одні сіни, де також вартували жильці[76], і потрапив до царських покоїв. На вході до Золотої палати його чекала несподіванка: старший жилець сказав, що государ не може зараз прийняти навіть ангела-вісника, оскільки він миється в мильні[77]. Кирика це трохи розчарувало. Він сподівався застати царя на троні в золотій діадемі, а тут якась мильня. Обвівши жильця кругом пальця, Кирик тінню пройшов у дальні покої. Мильню він легко взяв на нюх. Зупинився, прислухався й почув, що там хтось вошколупиться. Кирик, не вагаючись, прочинив двері.

Це був невеличкий передмильний покій. Олексій Михайлович саме вийшов із парильні, сидів за мармуровою стільницею перед свічадом у споднях та срачиці[78] й розчісував костяним гребенем мокрого чуба. Кирик бачив царя зі спини живого, а спереду — його відображення.

Цар також угледів Кирика перед собою в зерцалі й, не вірячи ні своїм очам, ні зерцалу, озирнувся. Поява в мильні незнайомого ринди нічого доброго не віщувала. Але страху на лиці Олексія Михайловича не було. Кирика здивували його лагідні, як в оленя, очі, що свідчили про тиху незлобливу вдачу. Не даючи государеві опам’ятатися, він сказав:

— Возбніся, царю! Ліха лєсть і блазнь окрєст тіб’я![79]

Кирик дістав із пазухи два згорнуті у стовпці листи й подав цареві. Олексій Михайлович узяв їх, оглянув печаті, одна з яких належала Війську Запорозькому, а друга була точнісінько його власна, печатка великого князя, володаря Великої, Малої та Білої Русі. Що за чортівня? Хто посмів?

Олексій Михайлович звів темні оленячі очі на вістуна, але перед ним уже нікого не було. Привид у вишневому виряді ринди щез. Проте цар тримав у руках два листи, а в щойно вимитих вухах досі дзвеніло: «Ліха лєсть!»

Змова! Зрада!

Він тут-таки, у передпокої мильні, зірвав царську печатку й розгорнув листа. Уже після перших рядків йому стало недобре. Олексій Михайлович зблід, до горла підкотилася нудотна млість. Господи, яка скверна, яке святотатство! Він зіжмакав цупкий папір і жбурнув на мармурову стільницю. Зірвав другу печатку — Війська Запорозького.

Сірко, цей баламутний шаман, котрий заслуговував трьох спалень на московському кострищі, але був незамінний у війні з мусульманами, звертався до царя, як ніколи, улесливо. Називав його щедротним небесним світлом, Божим посланником, диханням Війська Запорозького, а далі повідомляв, що на Січі об’явився юнак, який назвався Симеоном Олексійовичем, тобто сином великого государя.

Не шкодуючи слів, кошовий оповідав про велику кривду, що її зазнав малий Симеон від своєї матінки через боярина Іллю Милославського, про нелюдські страждання й митарства царевича до того часу, поки ласкава фортуна не закинула його на Січ. Але нехай цар-батенько не хвилюється, — писав цей сучий син Сірко, який заслуговував уже четвертого спалення на кострищі, — царевич перебуває під надійною опікою запорожців, вони люблять і шанують його, як самого царя, бо це ж його плоть і кров, тільки, звичайно, хочуть дізнатися від самого государя, чи то все правда, що розповів їм Симеон?

Та він же знущається!

Олексій Михайлович роздратовано відкинув і Сіркового листа. Яке блюзнірство! Ну хай би назвався хоч позашлюбним сином, а то ж узяв собі, виродок, ім’я його покійного сина. Посмів збиткуватися не лише над царем та світлою пам’яттю Симеона, а й над самим Провидінням, чиєю волею приходять у світ володарі. Він четвертує безбожника!

Великий князь Олексій Михайлович був дуже набожний, він терпіти не міг глумлінь над святинями, а тут ось таке святокрадство! Однак звичайна людська цікавість таки взяла гору, він узяв зіжмаканого листа, розгладив його на мармуровій стільниці й дочитав до кінця. Нечестивець звертався до нього як до рідного батька, називав себе доброчесним царевичем Симеоном Олексійовичем, нарікав на бояр, які хотіли вкоротити йому віку, тому він і не йде до Москви, хоч усім серцем поривається до свого вітця. Бо як іти? Ті ж таки бояри перестрінуть його на шляху і вб’ють. Уже була така неприхована спроба, коли на Січ прийшли сотник Чадуєв та піддячий Щоголєв і підступно стріляли в нього з пищалі, не побоявшись запорожців. А козаки зустріли його щонайтепліше, вірно служать йому, як і належить служити царевому синові, тому він, Симеон, просить государя милостиво винагородити Військо Запорозьке за його вірність.

Далі цей безумець нічтоже сумняшеся перелічував усе, що Олексій Михайлович мусить надіслати на Січ, а саме: якомога щедріше грошове жалування, хлібні припаси, ломові гармати, ядра, порох, свинець та чимбільше доброго сукна на жупани і шаровари, бо тієї мізерії, що надходила раніше, вистачало хіба на онучі й торбинки; видно, бояри десь у дорозі переполовинювали все, що цар жалував козакам. А вони ж, славні лицарі запорозькі, просять таку запомогу не для власної забаганки, а на те, щоб іще завзятіше воювати з бусурменами. Адже він, царевич, відколи перебуває на Запорожжі, сам пересвідчився, що козаки постійно воюють на суходолі й на морських розливах, через які дістаються чайками аж на турецький берег.

Дочитавши листа, Олексій Михайлович задивився в зерцало, ніби хотів спитати поради у свого відображення, і вглядався так довго, що йому стало моторошно. Кожному чоловікові, чи то цар, чи не цар, якщо він довго вдивляється в себе, каламутиться розум і завмирає дух від страху перед власним єством, перед таїною свого існування в ось такій подобизні. І якщо вчасно не зупинитись, тоді настає божевілля.

3

Гетьман Самойлович, окрім того, що ув’язнив багатьох запорожців, заборонив під загрозою смертної кари будь-кому йти на Січ, тим більше їхати туди з харчовими припасами.

Сірко хапався за кожну соломину, щоб врятувати становище. Він наступив на свій гонор і написав листа до князя Ромодановського,