Василь Миколайович Шкляр - Характерник

— А соловейко?

— Хіба я тобі хто? — Бджоляр напнув нижню губу і так затьохкав, що все птаство довкола занишкло, навіть бджоли перестали густи.

— Є ще порохня в порохівниці, — похвалив його Сірко і сів на пень, яких тут чимало було розкидано замість ослонів. Розхриставши легенький весняний кунтуш, він дістав люлечку.

— То ти приїхав дихати чи обкурювати пчулок? — спитав Соловій.

— Приїхав, бо приїхав, — сказав Сірко. — А ти розпали кабицю та зготуй нам якусь юшку.

— Добре. Тільки скажи мені спершу, хто розумніший: чоловік чи бджола?

— Чоловік, — відповів кошовий.

— А я думаю, що бджола.

— Ні, якби вона була розумніша, то ми з тобою, Соловію, сиділи б у борті, а бджола гуляла б на волі.

— А от і ні, — заперечив Соловій. — Якби бджола була дурніша за чоловіка, то вона б зараз варила юшку, а я сидів би на квітці.

— Така суперечка не має кінця, — сказав Сірко. — Берися до кабиці.

Соловій, узявши в поміч Вавила і Муху, пішов до бурдюгу[71].

Сірко сам на сам зостався із Симеоном. Бачив, що той і тут не знаходив собі місця. Не помічав бджіл і грушевого цвіту, не чув пташок, не відчував медвяної пахощі. Буває: коли на душі камінь, то від краси, що навколо, тягар тільки важчає. Сірко щиро співчував царевичу. Він уже прив’язався до нього, а може, й полюбив. Це юне обличчя випромінювало внутрішню волю й рішучість. Навіть під печаттю зажури й сум’яття, як ось тепер, у його міцно стулених вустах, у відкритому чистому погляді вгадувалася одержимість.

Сірко розкурив люлечку і показав чубуком на сусідній пеньок. Симеон сів, теж дістав уже натоптану носогрійку, довго викрешував вогню, поки зайнявся трут.

— Кажи, — підохотив його Сірко.

— Що?

— Усе, що думаєш.

— Думаю я багато, — сказав Симеон. — Але мушу щось і робити. Для початку хочу написати листа на Дон.

— Кому?

— Козакам. Не старшині, а голоті. Я через те й пішов із Дону на Січ, що тамтешні старшини зрадили Степана Разю й продалися боярам.

Десь при березі у вільшині голосно заспівала вивільга, чий голос був схожий на солов’їний, і Симеон притих, наче він був пташкою і чемно чекав своєї черги на спів.

Він сказав, що хоче написати донцям листа, скріпленого царською печаткою, тією, що зробили йому запорожці. Звернеться до сіроми, до козаків, які мають непідкупні душі, аби заручитися їхньою підтримкою. Нехай вони переб’ють усіх зрадців та недовірків, поклоняться йому, царевичу, і тоді він, зібравши по містах якомога більше людей, піде на Москву. Там відкриє цареві очі на правду, погромить бояр, відплатить кожному по ділах його, а козаки дістануть заслужену винагороду.

Сірко остудив цей запал: навіщо ж збирати людей, якщо він, кошовий, може хоч зараз дати йому надійну охорону і нехай іде до царя.

Симеон стояв на своєму: ні, йому небезпечно йти без великого війська. Бояри його вб’ють.

— Тоді наберися терпіння, — сказав Сірко. — Всьому свій час. Якщо Бог уберіг тебе в таких іспитах долі, то виходить, намітив тобі особливе призначення.

І тут вона прилетіла. Та розумниця, що підкидає свої яєчка в чужі гнізда. Прилетіла, сіла на вершечку старої груші, щоб її було добре видно, ще й легенько вклонилася.

— Чую, — мовив Сірко.

Зозуля кукукнула шість разів, вклоняючись йому за кожним «ку-ку», й полетіла рівно-рівнесенько понад Грушівкою, наче тягла за собою нитку життя.

— Шість літ — це не мало, — сказав Сірко. — Ще повоюємо.

2

Жорстокі удари долі часто підстерігають чоловіка якраз у годину його найсвітліших сподівань. На самому початку травня до Січі примчав на змиленому коні Костогриз, який їздив на вивідки до Переяслава, і приніс приголомшливу звістку. Гетьман Самойлович осатанів. Замість того щоб після звільнення послів відпустити Голоблю, Мережку, Лучку та інших ув’язнених козаків, цей московський прихвостень зважився на ще одне віроломство. Кинув до холодної сивого Ярему Квашу з товаришами, яких кошовий недавно відрядив до нього на братолюбну розмову.

Веретено подій закрутилося з лиховісним свистом. Того дня, коли Сірко гомонів із царевичем на грушівській пасіці, Чадуєв і Щоголєв уже доповідали государеві про свої муки на Запорожжі, а Сіркові посланці Перепелиця[72], Процик Золотар, Трохим Троцький та ще триста козаків, котрі самовільно пристали до них у Переяславі, тупцювали біля Спаських воріт Кремля, куди їх не велено було впускати. Не те, що до самого царя, а навіть до Малоросійського приказу, бо ця посольська палата містилася на дворищі Кремля, як і всі урядницькі прикази, — вони тяглися рядком від Спаських воріт до Архангельського собору.

До того ж боярин Артамон Матвєєв, котрий заправляв Посольським, як і Малоросійським, приказом, оголосив, що на казенне утримання цар бере лише тридцятьох козаків, а всі решта повинні проживати в Москві на власному хлібі. Мовляв, їх сюди не запрошували, тож нехай самі дають собі раду. А до палати Малоросійського приказу можуть пройти для звіту лише троє запорожців, присланих кошовим Іваном Сірком.

Та сталося диво. Поки завбачливий Перепелиця під ім’ям Прокопа Семеніва розповідав приказним суддям, дякам та піддячим про царевича Симеона (Процик Золотар і Трохим Троцький тільки підтакували), через Соборну площу промайнув молодцюватий стрілець у вишневому виряді ринди[73] й вільно зайшов до Теремного палацу, де пробував государ Олексій Михайлович. Стражники на ґанку навіть не ворухнулися, щоб його зупинити. Вони здивовано дивилися на Малоросійську ізбу[74], куди безнастанно заходили бояри, спішно підтягувалися думні люди й урядники чи не з усіх приказів — Земського, Розбійного, Панахидного, Судного, Таємних справ, Хлібного, Чолобитного. Врешті-решт до Малоросійської палати напхалося стільки чиновних людей, що на втіху Перепелиці вони мусили слухати його стоячи.

Вість про самозваного царевича давно гуляла поміж боярами, зачіпаючи кожного. Найдужче вона непокоїла того ж таки Артамона Матвєєва, давнього приятеля Малоросії, котрий був і на Переяславській раді, і ходив на підмогу Ромодановському брати Конотоп на чолі Третього стрілецького полку під рукою князя Трубецького. Але не через те його хвилював Симеон. Штука була в тому, що після скону Мар’ї Іллівни государ знайшов собі другу супружницю Наталію Наришкіну в домі її опікуна Артамона Матвєєва, й ось тепер, коли родичі небіжчиці та живої цариці змагалися за государеву ласку, раптом з’явився ще один син Олексія Михайловича. Той,