Василь Миколайович Шкляр - Характерник

майдани — річ неприємна, вони нагадують чорну раду, але нинішнє людське стовповисько безпечне. Багато запорожців та городових козаків зголосилися до Переяслава, щоб також їхати до царя. Так-так, вони хочуть їхати разом з Чадуєвим, Щоголєвим та запорозькими посланцями Перепелицею, Троцьким і Проциком до Москви, аби почути царське слово на власні вуха. Бояться, щоб їх не обдурили. Вони кажуть, що коли козаків буде багато, то ніякі бояри їм не задурять голови.

Ромодановський розгублено дивився на Самойловича: і що ж тут доброго? Майдан є майдан, він завжди небезпечний. Будь-який натовп віщує бунт, лишень викреши іскру.

Та гетьман був іншої думки: він дозволить, аби це юрмисько вибрало з-поміж себе сотню козаків і хай собі їдуть до царя, якщо так закортіло. А потім, коли вони будуть у Москві, нехай государ накаже кількох відпустити додому, а всіх інших тримають в арешті під загрозою страти, аж поки запорожці не видадуть самозванця.

— Я право мєрєкаю? — спитав Самойлович і, задоволений, теж стулив губи бантом, ніби для поцілунку.

— Ай да Іванушка, ай да сукін щень! — зацмокав князь Ромодановський. — Чай думним боярам до тє далєчє поді![70]

— Ащє в целі спасєнія, то всє срєдства оправдани, — нагадав князеві його ж приказку Самойлович. Утішений похвалою князя, він навіть не образився за «Іванушку».

Ромодановський так не радів. Його рум’яне лице навіть поблідло.

Піддячому Щоголєву закралась непрохана думка, що про царевого сина князь може знати більше, ніж будь-хто.

Частина третя

Розділ ХV,

у якому лихі події збігаються докупи, запорозькі посланці доповідають у Москві, а государ, отримавши дивним чином листи від кошового і царевича, заганяє Сірка в безвихідь

1

Випровадивши московських послів, Сірко вже наступного дня відрядив суддю Білого з товаришами в Чигирин до гетьмана Дорошенка, аби залагодити підозри та непорозуміння, що вряди-годи виникали між ними. Зважаючи на тривожні часи, кошовий просив Петра Дорошенка триматися однодумства і згоди, щоб серед городових козаків та міст українських не було ніякої колотнечі чи братовбивства. Він засуджував Самойловича, котрий вовком дивився на Дорошенка й не пускав людей у Чигирин не тільки до гетьмана, а навіть провідати родичів, наче те славне місто стало йому чужиною. Виказуючи Дорошенкові свою приязнь, кошовий закликав його триматися цілості в обороні козацьких вольностей і не віддавати матір Україну під московську зверхність, бо йому, Сіркові, достеменно відомо, що царські посли знову протоптують стежку до Чигирина.

Дорошенко зрозумів, що Сірко виношує якусь каверзу проти Москви, й перепитав у Степана Білого, чи то правда, що на Січі переховується вигнанець-царевич? Білий відповів ствердно: у тому, що до них прийшов справдешній син царя Олексія Михайловича, їх ще більше переконали сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв, котрі вимагали видати їм Симеона, а діставши облизня, хотіли його вбити на очах у всіх козаків. Звідси неважко здогадатися, яку загрозу вбачають москвини в царевичі.

— Дістануть вони гарбуза й від мене, — сказав Дорошенко.

— Хто? — не зрозумів Білий.

— Маю вість, що посланець Ромодановського сотник Терпігорєв уже в дорозі до мене. Схилятиме до присяги государеві. Але передай Сіркові, що від моєї клятьби під ними загориться земля.

Підбадьорений такою відповіддю, яку привіз Степан Білий на Січ, кошовий послав знатного запорожця Ярему Квашу з товаришами до гетьмана Самойловича, щоб і того закликати до братолюбства та єднання всіх сил супроти ворогів України, хай то будуть далекі османи чи ближні сусіди.

Тоді, ще не відаючи, які хмари збираються над його головою, Сірко вирішив трохи перепочити. Стояла гожа квітнева пора, саме час був заглянути в Грушівку, де кошовий розвів свій бджоляник — після військових походів, щоб не «втратити серце», набирався тут супокою від Божих комах. Цього разу він узяв із собою Симеона Олексійовича, бо той, коли від’їхали посли, помітно занепав духом. Було видно, що царевича напосіла якась гризота, він цілими днями просиджував у своєму курені, а то раптом виходив за вал і простоював там до смерку, наче когось виглядав чи й сам збирався податися бозна-куди. Сірко, завваживши таку неприкаяність Симеона, велів козакам, щоб за ним наглядали пильніше, бо ще, чого доброго, десь повіється разом із донцями. Іван Міюський зі своїми товаришами досі сидів на Січі, навіть не думаючи куди-небудь іти без царевича.

Та хай там що, а з лиця Симеон навіть погарнішав. Після сповіді його праве вухо меншало день у день, стало майже таким, як ліве, а під носом висіявся чорний вус. Це перетворення неабияк вразило й порадувало козаків, адже тепер і сліпому було видно, що на Січ прийшов Божий помазаник. І прийшов, треба думати, не для того, щоб даремно їсти козацький хліб.

До Грушівки попливли водою: двоє завзятих джур, Вавило й Муха, сіли в байдак на весла і швидко — там якихось п’ять верст — доправили Сірка з Симеоном на пасіку, де в садку попід грушами стояли на дерев’яних підніжках колоди-борті, а поміж ними походжав старий Соловій, котрий наглядав за пасікою, бо Сіркові рідко траплялася така нагода.

Приземкуватий бджолиний пастух Соловій і сам був схожий на борть — над ним роїлися Божі комахи, що мовби вилітали з його вух, носа, рота, як із викручених у колодах льотків, а вицвілий бриль старого мало чим відрізнявся від очеретяних дашків, що накривали бджолині дуплянки.

— Підоспів акурат на обліт, пане кошовий! — сказав Соловій, здмухуючи бджолу, що заплуталася в його вусах. — Сідай і дихай.

Дихати було чим: груші викидали перший біло-жовтавий, як молозиво, цвіт і розливали довкіл теплу медвяну пахощ. У чашечках того цвіту копошилися бджоли, перелітали з квітки на квітку, шукаючи, де солодша.

Голосно щебетали пташки, яких у Грушівці гніздилася тьма, і Сірко не міг надивуватися їхньому співу: щиглики, очеретянки, деркачі, горлиці, бугайчики, одуди, всяка мала чи велика пташина ніколи не перекрикували одне одного — котресь співало, а всі інші слухали, чекаючи своєї черги. Зовсім не так, як люди.

Соловій із цікавістю поглядав на незнайомого молодика; він уже чув, що на Січі пробуває царевич, і щось підказувало Соловієві, що оце ж він і є, але спитати не наважувався.

— Зозуля ще не прилітала? — збив його з думки Сірко.

— Яка зозуля?

— Та, що мене не забула.

— Десь уже в дорозі, — сказав