Василь Миколайович Шкляр - Характерник

Втратити власну зброю живим було великою ганьбою для стрілецького сотника, але Ромодановського зараз непокоїло інше. Він би пожертвував не тільки пищаллю, аби лиш глянути хоч одним оком на молодика, який називав себе сином царя Олексія Михайловича. Ще не було жодної людини, котра бачила зблизька і государя, і Симеона. Хоча… один такий чоловік був. Сірко. Заклятий ворог не лише Москви, але й ненависник самого князя. І що тепер у кошового на думці — не вгадає ніхто. Та немає такого гріха, на який би не відважився воєвода Ромодановський заради блага Московії. А винуватця хай шукає Бог, то його клопіт.

Однак спершу він запитав у Самойловича, що той мислить про наміри Сірка й запорожців.

— Якщо бестії вірять у царевича, як поганці в Дажбога, — сказав гетьман, — то вони не віддадуть самозванця нізащо. З Січі його ніяк не видряпаєш. У когось непохитне слово, у когось мета, а в козаків непохитна віра. А що в голові у Сірка — знає лише Сірко.

Гетьманова відповідь з якимось недобрим натяком не сподобалася князеві. Його знудило, аж закрутило в животі — припекло до захожої ями[65]. Тому він швиденько сів у крісло і, посукавши ногами, вирішив довго не розводитися.

— Всяка бєда завсє ізбивна, — сказав Ромодановський. — Ащє в целі спасєнія, то всє срєдства… Как там дальшє, ясновєльможний Іванушка?

Він насмішкувато глипнув на Івана Самойловича, відплативши йому «Іванушкою» за недобрий натяк. Гетьман шпильку впіймав, але відповів з гідністю:

— Finis sanctificat media. — Він-бо теж навчався в Київській академії.

Князь, скривившись, попросовив не говорити французькою, з нього досить малоросійського наріччя, в якому теж дідько ногу вломить. Самойлович пояснив, що це не французька, а латина: мета виправдовує засоби.

От-от, саме так. Ромодановський сказав, що з кошовим Сірком нема чого панькатися: якщо той повстав проти самого царя, то його треба скрутити в баранячий ріг. А як це зробити — князь бачить єдиний шлях. І тут особлива місія знову лягає на Чадуєва й Щоголєва.

Посли зморщили носи, але не від того, що їх налякало чергове доручення. Заворушив вусами і Самойлович — хтось спідтишка зіпсував повітря.

— Нє бздєть! — сказав Ромодановський. — Отздє вам інтіть к царю бєз зазора[66].

Він підвівся з крісла й, дрібно перебираючи ногами, пішов до дверей. Попросив, щоб його почекали, поки він «напужаєт клювача»[67] і зараз повернеться. Князя не було довгенько, всі здогадалися, що він побіг до захожої ями.

Раптом надворі гримнув постріл. Сотник, піддячий і гетьман злякано перезирнулися: який ще клювач? Де він тут узявся? Але князь не вбив чорногуза, щоб не накликати лиха. Взявши в камардинера мушкета, він пострілом тільки сполохав птаха. Ці довгоногі кривд не прощають.

До покою князь зайшов твердою, широкою ступою. Рішенець його був нехитрим, але безжальним. Він доручив послам переконати Олексія Михайловича, щоб він прищемив розгнузданому Сіркові хвоста. А саме: прислав у Малоросію урядників з таким указом, щоб вони все майно кошового відписали на государя.

— Це Сірка не зупинить, — похитав важкою головою Самойлович.

Ромодановський подивився на гетьмана як на дурника й попросив його не перебивати. Затим сказав, що є засоби більш надійні: схопити в Мерефі Сіркову жінку Настю й привезти до Переяслава, а також забрати його дочок Галю й Марусю, зятів — двох Іванів, Сербина та Артемича, замкнути їх у фортеці й тримати доти, поки Сірко не віддасть самозванця. І саме життя Сірка та його зятів треба відписати на государя разом з їхніми житлами та всеньким майном. Нехай знає зрадливець, чий він слуга і підніжок. Нехай повзає на колінах та благає пощади.

Самойловича вразила обізнаність Ромодановського з усією родиною кошового. Навіть він, гетьман і давній недруг Сірка, не знав, як звуть його дочок чи обох зятів. Дивись, як цікаво: сам Іван і зяті його обидва Івани. Але Самойлович радів, що князь цупко взявся за всю сімейку; видно, давно сушив голову, як загнуздати цього щасливця, котрий не знав жодних поразок у військових промислах і тому не боявся ні турка, ні ляха, ні навіть царя, з якого брав жалування на все Запорожжя, як данину. Дивом не вихопив, бестія, булаву з-під носа у Самойловича, спасибі князеві Ромодановському, що підставив плече. І тепер, підлещуючись до боярина-воєводи, Самойлович (теж-таки Іван) запитав навпрямки, не зважаючи на послів:

— А хіба слова самого воєводи Григорія Ромодановського тут не достатньо? Навіщо ж зволікати й дожидати царського указу, якщо все це можна зробити негайно?

Князь оцінив гетьманове зізнання в підлеглості йому, воєводі Ромодановському, але, поцмокавши бантиком-губками, відповів, що йому не потрібні Сіркові нарікання та скарги цареві. Вже раз було, коли кошового із його зятем Іваном Сербином та мурзою пов’язали свої, щоб спровадити до Москви, а винним зробили кого? Князя Ромодановського. Мовляв, він здихався Сірка, щоб заволодіти його майном. А гетьман же пам’ятає, що це було зовсім не так, — нагадав князь з уїдливою усмішечкою, бо що-що, а Самойлович добре пам’ятав, як і завдяки кому він узяв булаву з усіма клейнодами.

І ще одну каверзу придумав Ромодановський для запорожців. Чадуєв і Щоголєв повинні переконати царя, щоб він видав указ для гетьмана Самойловича, аби той перекрив хлібні шляхи на Січ. Щоб не пропускав нікого на Запорожжя ні з борошном, ні з будь-якими іншими харчовими припасами. Тоді й побачимо, якої заспівають запорожці разом зі своїм царевичем, чи пак самозванцем.

Самойлович, забігаючи поперед батька в пекло, сказав, що він уже зараз, не чекаючи указу, пошле свого хорунжого з товаришами в Переволочну на перевіз, де всілякий люд з харчами та різним крамом переправляється через Дніпро на правий берег до Запорожжя. Нехай там затримають перевози, а тим часом надійде і царський указ.

Застав дурного Богу молитися, — подумав князь. Але хай! Хай розбиває свого дурного лоба, не велика втрата. У Малоросії гетьманів не бракує — вибирай, який догідливіше затанцює під твою дудку.

— Алі я нє право мєрєкаю?[68] — запопадливо спитав по-московському Самойлович.

— Ціхо! — Ромодановський звів догори вказівний перст і наставив до вікна вухо. — Нєшта ватарба?[69]

Десь іздалеку долинав людський гомін. Він поволі наростав, і невдовзі Ромодановський зрозумів, що в середмісті галасує натовп.

Самойлович з того не здивувався і не стривожився. Він пояснив князеві, що в Переяславі ще від ранку почав збиратися майдан. Загалом стихійні