Василь Миколайович Шкляр - Характерник

— Стривайте! — озвався курінний Добривечір по тому, як було прочитано обидва листи. — А як же ми віддамо їм Лучку й Мережку, якщо вони сидять під арештом у гетьмана?

— По дорозі підсядуть, — сказав Сірко.

Ще якби не ті ланцюги, то, може, не так тяжко було б запорожцям прощатися з Семеном, — ну, поїхав собі, то й поїхав, ніби до царя в гості, — а так не одне серце защеміло й не один козак втер сльозу, коли Семена Горобця заковували в заліззя біля січової кузні, за валом, недалечко від грецької хати. Ще й день видався на славу — щедро припікало літнє сонечко, бузьчиха на гнізді розгорнула крила, щоб її пташенята були в холодочку, але вона добре бачила, що багато січовиків поховалися в куренях, аби не ятрити душу; пішов до себе й Сірко, а чимало цікавих таки вийшли до кузні, стали біля возів, на які висаджували одного по одному закованих у кайдани донців.

Ось уже й Іванові Міюському наділи на ноги й на руки залізне обіддя, Іван, «хохлач по рождєнію»[80], весь час осміхався, якось так загадково осміхався у вуса — не тепло й не холодно, а так ніби вибачливо, з розумінням, що доля є доля і від неї не втік ще ніхто, відколи сонце світить у небі.

До супроводу трьох підвід із колодниками приставили десятьох козаків Кальниболотського куреня на чолі з їхнім отаманом Добривечором; серед них були Іваник, Вовкотруб і Тхорик, який уже виплакав усі очі й тепер тільки шморгав червоним носом. Дивно, що такий хоробрий і кріпкий козак мав чуле, незачерствіле у кривавих сутичках серце.

Окрім кальниболотців, Сірко приставив до конвою зовні тихого Кирика, мало помітного в козацьких вікторіях, а проте показного поставою і миловидого пластуна. Добривечір у душі трохи образився, підозрюючи, що кошовий не сповна довіряє не лише кальниболотським гайдамакам, але і йому, курінному. Проте змовчав: нехай буде гречка. А там він ще пригляне й за Кириком.

Семен Горобець очей не ховав, поглядав на козаків мовчки, спокійно, навіть з легкою погордою. А вже в останню мить перед від’їздом гукнув хрипким голосом:

— Вибачайте, лицарі-запорожці, і зоставайтеся здорові! Нехай до вас прихиляється небо, а на мене зла не тримайте!

Поїзд із трьох підвід та одинадцятьох комонних, заскрипівши колесами, рушив, але козаки не розходилися і ще довго дивилися йому вслід. Із тих, що від’їхали, тільки Тхорик повсякчас озирався на матінку Січ і махав їм шапкою-биркою, наче це його, бідолашного Тхорика, випроводжали до Москви на неминучу смерть.

3

Поки тривала ця тяганина із самозванцем, Сірко не сидів склавши руки, а ходив на татарські улуси, гуляв по степах, де чувся дух бусурменський чи тупіт орди, й ось одного разу на річці Інгул сталася придибенція, не вельми примітна з першого погляду, яка в майбутньому вплинула на долю всієї України, — жаль, що про те вже не міг знати Сірко.

Коли кошовий спочивав табором поблизу того-таки Інгулу, один з його пластунівських роз’їздів — Онисько Борода, брати Темниченки, Гиря і Костогриз перейняли дивний татарський чамбул з дев’ятьох вершників, очолюваний — хто б міг подумати! — дорошенківським старшиною. Вони гнали п’ятнадцятьох наших зв’язаних невільників на Очаків, тримаючись чимдалі від Дніпра, щоб не потрапити до рук запорожців. А тут якраз — здорові були! — запорожці навстріч. Як з-під землі.

Порубавши половину бусурменів, що, будучи в більшості, спробували чинити опір (Костогриз двох утопив в Інгулі), пластуни привели захоплених до кошового, і Сірко впізнав у верховоді татар знайомого дорошенківця. Це був ротмістр гетьманської надвірної сотні, удатний на розум і вроду Іван Мазепа. Щоправда, на допиті він назвався генеральним писарем[81] гетьмана. Під час обшуку в Мазепи знайшли кілька листів, переданих Дорошенком для хана Селім-Гірея та візирів із проханням про допомогу бодай у десять тисяч орди, а крім усього, писалося й про те, що гетьман посилає в дарунок ханові п’ятнадцять закованих у колодки запорожців.

Дорошенко підбріхував. Щоб задобрити хана, він назвав полонених запорожцями, і, якби це була правда, Сіркові козаки тут-таки роздерли б Мазепу на шматки. Проте бранці виявилися звичайними посполитими, котрі перебігали від Дорошенка на лівий берег і тим заслужили покарання. І все-таки це були християнські душі, якими Дорошенко наважився торгувати як монетою, викликавши в запорожців нестримну лють. Сірко насилу їх втихомирив і запропонував забрати юдиного сина на Січ, де й вирішити його долю.

На козацькій раді знов зачитали Дорошенкові листи, невільники теж розповіли про гетьманське безчинство, після чого гнів запорожців вийшов із берегів. Не чекаючи ніякого вироку, вони хотіли розшарпати Мазепу й зітерти на порох за те, що вів християн у неволю, але Сірко знов заступився за нього. Кошовий розумів, що стратити генерального писаря — це навіки побити горшки з Петром Дорошенком, до якого він ще зовсім недавно посилав Степана Білого із закликом до миру і братолюбства. Та, мабуть, не тільки це спонукало його стояти за Мазепу горою. Не тільки. Старий чаклун ніби щось бачив і знав наперед. Бо він сказав козакам:

— Зупиніться! Чує моє серце, що цей чоловік позначений Божим перстом і він ще придасться на велике діло для України.

Запорозька сірома не хотіла й слухати ніяких умовлянь, хтось закричав, що у них уже був тут Божий помазаник, а чим закінчилося? Але суддя Білий, писар Яковина, а найдужче просвітлені мудрістю діди-райці почали схилятися до Сірка, щось вони теж побачили у Мазепі, котрий стояв на волосину від смерті й не просив пощади, не виправдовувався, а тільки ворушив білими губами, шепочучи молитву чи, може, якесь заклинання. Щось вони таки побачили в ньому, бо сказали, що стратити винуватця можна й пізніше, а поки що нехай поживе під наглядом на Січі, треба ще придивитися до нього, бо якщо в Дорошенка вселився бісівський вихор, то це ще не означає, що таким є і його посланець до хана. Виконував-бо чоловік не свою — чужу волю.

Та все пішло майже таким трибом, як із Семеном Горобцем, що явився на Січ царевичем. Довідавшись про Дорошенкового генерального писаря, котрий опинився в Коші, воєвода Ромодановський зажадав, щоб Сірко видав йому Мазепу, а з ним бодай одного захопленого на Інгулі татарина. Не знати чому, але впертий Сірко не поспішав уволити волю боярина, довго огинався, маючи на мислі своє, аж поки Ромодановський не вдався до