Олександр Юрійович Есаулов - Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов

— Добре… Ти відпочивай, посьорбай юшки, а Петько нехай трохи поспить. Не витримає він переходу без відпочинку, дуже вже втомився.

Коли всю юшку роздали, друзі й собі влаштувалися на ночівлю. На теплу від вогнища землю постелили, що було напохваті (навіть смердючі татарські смухи — і ті стали у пригоді), притулилися один до одного спинами і дружно захропли.

Першим від холоду затемно прокинувся Ратибор. Вогнище догоріло, багряні головешки затяглися сірим попелом і вже майже не гріли. Ратибор тихо підкинув у вогнище кілька дровець. Посидів трохи на тій самій колоді, на який заснув Петько, і рішучо звівся на рівні:

— Брате Іове, прокидайся! Час…

Монах щось забурмотів, відмахнувся рукою і продовжував спати.

— Чуєш, що кажу? Піднімайся, брате! — І смикнув друга за плече.

Брат Іов важко зітхнув і прокинувся. Від холоду знизав плечима, кашлянув і сказав докірливо:

— Ну чого ти причепився до людини? Темно ще! Ондо глянь, усі сплять!

* * *

Льоха з Манямою чимчикували додому. Було зрозуміло, що Максів дід, який їздить на колекційній «Побєді» у супроводі джипу з охороною, не стане підпалювати салон ігрових автоматів.

— Він би сказав своїм костоломам — і цей салон посеред білого дня на друзки б рознесли, та й по всьому! Щоб всім охочим надалі була наука, так би мовити, — міркував уголос Льоха. — Вовтузитися тут з пляшками та з бензином… Ні. Це не він.

— Отже, треба шукати ще когось? — запропонував Маняма.

— Можливо, можливо… задумливо погодився Льоха. — А може, ми щось проґавили? Треба ще раз салон оглянути.

Вони повернулися додому в обід. Льоха з полегшенням насунув на носа старенькі окуляри і знову зробився видющим.

Розігріли у каструльці борщ, накраяли тоненькими скибками сало, хлібчик свіженький, ще теплий, придбаний по дорозі, та з часничком… Ох і смачно ж!

— Дуже симпатично! — прокоментував Маняма. — А що це таке?

— Це сало.

— Продукт тваринного походження?

— Тваринного, тваринного… їж давай!

По обіді пішли оглядати салон. Льоха озброївся довгою палицею й розгрібав сміття, намагаючись знайти, як він сказав, «щось, а що — не знаю сам». Особливо уважно він оглядав підлогу під тим вікном, де була прочинена кватирка. Коли пошурував палицею під залишками обгорілого автомата, звідти викотилося щось маленьке, невизначеної форми, сріблясте і закопчене. Петько палкою підкотив знахідку ближче, а потім зацікавлено підняв і уважно оглянув.

— Щось знайшов? — запитав Маняма.

— Дуже цікаво! Ха! — пробурмотів задоволений Льоха. — Щоб я так жив! Ти знаєш, що це таке?

— Звідки? — знизав плечима Маняма.

— Це ключ від камери, де сидить Серга.

— А як же… — недовірливо відповів Маняма. — Щось ця залізячка не дуже схожа на ключ.

— Ключ не у прямому сенсі, а у переносному. Йдемо додому. Мені треба залізти в Інтернет.

— А в Інтернет нащо?

— Коли нам поталанить, ми там знайдемо прізвище палія, а якщо ні — знов доведеться йти розпитувати наших онуків-ігроманів.

— Ти, Льохо, став розмовляти загадками. А можеш якось пояснити?

— За хвилинку, Манямо. Розповідати поки що немає чого. Це лише тінь здогаду.

Маняма скривився трошки і запропонував:

— Може, по дорозі зайдемо до парку? Подивимося на буй?

— Манямо, нема питань, але нам зовсім не по дорозі. Давай спочатку в Інтернет, а потім до парку.

Сперечатися було важко — салон стояв поряд із Льошиним будинком, просто через дорогу. Вдома, не знявши кросівок, Льоха кинувся до комп'ютера. Це добре, що мами не було вдома, за таке ставлення до її хатньої праці йому перепало б на горіхи. Льоха буквально ускочив в крісло й увімкнув комп'ютер.

— Ти поясниш врешті-решт, у чому справа, чи ні? — ображено запитав Маняма.

— Авжеж. Вибач, будь ласка, тільки мене як мішком по макітрі уперіщили, слово честі! От дивись… Ми з тобою побачили трьох дідусів. Один старенький і ледь ходить. А від салону після підпалу треба бігти щодуху, а то злапають. Отже, ця кандидатура відпадає. У другого, крім подагри, щось із правицею. Ти, може, не звернув уваги, але я бачив, у нього права рука не працює. Йому навіть Вадим дверцята у машині відчиняв, бо дід правицею відкрити не міг, а лівою — незручно. І потім у під'їзді він знов діду двері відчиняв. Права рука не працює, а лівою пляшку у кватирку не дуже закинеш. Не поцілиш! Залишається третій, дідусь Максима. Погодься, цей олігарх чи хто він там є, навряд чи став би займатися підпалом. Не схоже на такого крутого, га? А потім я знайшов ось це! — І Льоха урочисто показав на сріблясту штучку. — Знаєш, що це? Це бензиновий двигунчик для авіамоделей. І тоді у мене все стало на місця. Ідеальний злочин! До літачка хтось прив'язав пляшку з бензином, скерував у відкриту кватирку, а вона хоч і невисока, але широка! Модель згоріла під час пожежі, тому що робиться з дерев'яних планочок і паперу — і слідів нема! Крім цього двигунчика та залишків пляшки. Я б теж на нього уваги не звернув, коли б… Місяць тому я ходив на виставку авіамоделей і там такі штуки бачив. Такі моделі керуються пультом, а для цього потрібні дві руки, а ніг не потрібно взагалі! Зрозумів?

— Тоді, — почав розмірковувати Маняма, — якщо Максимів дід ні до чого, залишається дід Костика?

— Точно! Прізвище Костика Серебрянський. Якщо дід поцілив керованою по радіо моделлю у кватирку, він у свій час був класним моделістом. Ось це я й хочу перевірити в Інтернеті. Може, він там хоч яким боком засвітився?

Але класного авіамоделіста Серебрянського ніхто в Інтернеті не знав.

— Не може такого бути! Не може такого бути… — шепотів Льоха, проглядаючи сайт за сайтом.

Серебрянських було повно, але тільки не авіамоделістів.

— Яка гарна версія! Так усе підходить! Не може бути… Не може! Не може!!!

Він піднявся з крісла і рухнув на ліжко. Стурбований Маняма сів поряд:

— Агов, Льохо, з тобою усе гаразд? Не можна ж так побиватися, га? З-за якогось хулігана…

— Стій! — зарепетував Льоха, наче його почали різати. — Боже, який я ідіот! Бовдур! Дурень у кубі!

— Стою, — слухняно сказав переляканий Маняма і скочив з ліжка.

— Побудь вдома. Перетворись на кота про всяк випадок, мама може прийти. Я зараз, у сусідній під'їзд. На хвильку… Кабанчиком…

І Льоха кинувся до дверей. Маняма почув, як Льоха загуркотів сходами вниз, бо дочекатися ліфта йому, мабуть, було несила. Він справді повернувся за п’ять хвилин. За цей час з роботи встигла прийти мати.

— Льошику, це ти?

— Так, мамо, це я, — Льоха шмигонув