Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

нами таке лайно не пройде.

— Легше, Еймосе! — застеріг Голден, але ті двоє вже не

зважали на нього.

— Це прозвучало як погроза, — сказав Мертрі.

— А таки справді це погроза, — осміхнувся Еймос.

Голден укмітив: обидва задираки ховають руки під столом.

— Ну-ну, вгамуйтесь!

— Здається, котрийсь із нас двох упокоїться в калюжі крові, —

мовив Мертрі.

— То й чом не зараз-таки? — відказав Еймос, стенувши

плечима. — Наразі я вільний. Можемо перескочити через

середину гри.

Протягом нескінченної хвилини Мертрі й Еймос посміхалися

один одному через стіл, а Голден подумки перебирав можливі

випадковості: що, коли той застрелить Еймоса… що, коли Еймос

того… що, коли мене…

— Гарного вам дня, хлоп’ята! — побажав Мертрі, звільна

підводячись. Його правиця не лежала на руків’ї пістолета. —

Пляшка ваша.

— Дякую! — озвався Еймос, наливаючи собі ще.

Мертрі кивнув їм головою і поволі вийшов із бару.

Голден зробив нарешті видих, якого стримував немовби цілу

годину.

— Ну, бачу я: тут підуть по наших головах і не зупиняться! —

припустив він.

— Я десь-якось та маю приконтачити отого хлопа! — мовив

Еймос і вихилив ще склянку.

— Але краще б ти не робив цього… Все це й так схоже на трощу

двох залізничних потягів, а воно ж не тільки зжере кілька сотень

поселенців та вчених, що само собою катастрофічно… прикро

ще й те, що тут буде й моя вина, коли все розпадеться!

— От би пристрелити цього, то, може, й помогло б!

— Сподіваюсь, що ні, — сказав Голден, боячись самому собі

признатися, що слушність чи не на Еймосовім боці.

Інтерлюдія. Дослідник

...воно вихоплюється воно вихоплюється воно вихоплюється

воно вихоплюється ...

Сто тринадцять разів на секунду, нічого не відповідає, а воно

вихоплюється. Не відчуває воно ніякого розладу, хоча його

частини відчувають. Не задумано його так, щоб воно втілювало

свідомість чи волю, а тільки щоб використовувало хоч би що

знайдене. Розуми в його рямцях інкапсульовані, розгороджені

стінками. Вони використовуються, коли є з них користь, як і все

на світі, й воно вихоп люється.

Воно не є план. Воно навіть не бажання або ж лиш бажання без

знаття предмета отієї туги. Воно є вибираючий тиск, що тисне

супроти хаосу. Воно й не думає про себе саме так, бо воно не

думає, але ж довкілля змінюється, якась нова галузь

можливостей відкривається, і воно формує оцього дослідника і

хилиться саме в ось цю нову щілину. Цей новий простір. Ті

розуми, що в ньому, тлумачать це по-різному. Мов рука, що

вихоплюється з-під землі кладовища. Мов знайдено двері в

кімнаті, де не було досі жодних дверей. Мов ковток повітря

жінці, що тоне. Воно не усвідомлює цих образів, але

усвідомлення їх є його частиною.

Дослідник прикладає тиск до споконвічного, і споконвічне

вчиняє дію. Довкілля знову змінюється. Патерни починають

сполучатися з патернами, але жодного розпізнавання не може

бути, бо воно не є таким свідомим, аби розпізнавати. Воно було

б свідоме того первісного, як воно прискорюється, як

уповільнюється, коли вектори змінюються нуль до одного, до

іншого нуля в якійсь відмінній локації, коли б воно було свідоме

взагалі, але ж воно не є свідоме. Воно вихоплюється.

Патерни сполучаються, і воно переорієнтовується й

вихоплюється. Каскади прихованої інформації розквітають, і ті

свідомі його частини бачать, як лотос розпукується навіки, чують якийсь крик, що його зроблено з інших криків, які

зроблено з інших криків у такому собі фракталі, вибудованому зі

звуку, вимолюють у Бога смерть, що не приходить.

Воно вихоплюється, але способи його вихоплювання

змінюються. Воно імпровізує, як і завжди, та комаха сіпається, та іскра закриває ту щілину, куди воно вихоплюється.

Воно торкається чогось, і на якусь мить якась частка його, що

може відчувати, відчуває надію. Відповідь не приходить. Кінця

йому немає. Воно ніколи не скінчиться. Воно вихоплюється — і