Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Я підняла склянку. Звідти несподівано спалахнув зелений вогонь, і це страшенно перелякало парубійка з ножем. Він зазирнув до склянки, дико заверещав, відсахнувся і впав просто на охоронців, поваливши їх.

— Ну, що скажеш.? — захихотів череп. — Гарненько я їм посміхнувся?

— ГЬрненько, — погодилась я, пробираючись між тілами, що лежали на землі. Далі проскочила арку і опинилась на платформі, де ще й досі чинився шарварок. У самій його середині крутився юнак-торговець із наїжаченим волоссям. Він стояв біля стола Вінкменів і вимахував важким чорним свічником, відганяючи розгніваний натовп. Поряд була й сама Аделаїда Вінкмен, що вигукувала накази, марно силкуючись угамувати люд.

— Усе триває як треба?— поцікавився череп. — Цікаво. А що буде далі?

— І гадки не маю.

Локвуд тим часом уже шукав мене серед натовпу. Побачивши мене, він вискочив уперед і одним порухом руки перекинув стіл Вінкменів. На платформу водоспадом посипались монети. Не марнуючи ані секунди, він перестрибнув через стіл 1 помчав до мене. Аделаїда з помічниками залишились у нього за спиною: їх тут-таки відрізав натовп торговців, що кинулись підбирати гроші.

— До арки. Люсі! — вигукнув Локвуд. — Переходь на іншу платформу7!

Я обернулась до арки, та цієї миті на платформу вискочив Леопольд Вінкмен. Він нахилився, щоб не дістати в Локвуда свічником по голові, стрибнув до мене, вчепився в склянку і рвонув її. Я з несподіванки впала, й ми з Леопольдом покотилися по підлозі, дуцяючи одне одного ногами. З моєї голови звалилась перука. Я чула, як мене кличе Локвуд, чула гамір та голоси інших людей, аж тут Леопольд спритно вдарив мене по голові кулаком. З очей мені посипались іскри, мої руки затремтіли, і з них тут-таки вирвали склянку з привидом.

— Люсі! Рятуй мене...

— Череп!

Моя голова досі іула від удару. Моргаючи, я ледве підвела її. Леопольда зі склянкою не було вже й сліду. Сама я лежала на спині. Поряд Локвуд бився з охоронцями Вінкменів та кількома торговцями. Один з них помітив, що я заворушилась, і вже замірився оглушити мене важким кийком. Звідкілясь із темряви з’явився брудний кований чобіт і збив торговця з ніг. На мить переді мною промайнув потріпаний бриль Фло. А потім до мене нахилився Локвуд. Він підняв мене й потяг за собою до краю платформи.

— Люсі!.. — долинув до мене ледь чутний відчайдушний крик з натовпу.

— Череп! Локвуде, я загубила його!..

—Пробач, Люсі. Нічого не вдієш. Нам справдітреба звідси тікати.

Обличчя в Локвуда було геть подряпане, перука з’їхала набік. Свічник, яким він щойно бився з нападниками, зник. Ми вдвох, обнявшись, побігли в дальній кінець зали. Вхід до тунелю тут було замуровано, та, на щастя, зберігся перехід на південну платформу. Ми майнули туди, а за нами линув гамір гонитви.

—До драбини нам тепер не дістатись, — захекано промовив Локвуд. —Доведеться йти тунелем.

На другій платформі горіло менше свічок, а людей не було взагалі. За кілька ярдів від нас чорнів вхід до тунелю, до половини завалений мішками з піском, сіллю та стружками. Ми з Локвудом зіскочили на колію, видряпались на барикаду з мішків і зазирнули в тунель.

— Не замурований, — зауважила я.

— Так.

— Ним ми вийдемо звідси.

— Я теж певен, що вийдемо.

— То ходімо!

— Ні, — він схопив мене за руку. —Там привид.

Як я могла не побачити його? У тунелі, не дуже далеко від нас, ширяла сіра постать. Чоловіча, пласка, ніби з паперу, і якась перекручена. Голова її схилилася в наш бік. ніби духа вабив звук наших голосів, наш запах, тепло від наших тіл. Не знаю, яким був той чоловік за життя, та його привид здавався зніченим і нещасним. Поки я дивилась на нього, моя нога ковзнула по насипу—зовсім трішки, проте цього вистачило, щоб кілька камінців упали на колію. Привид негайно помчав до нас, та тільки-но він наблизився до заліза, як його відкинуло назад.

Цієї миті в моїй голові промайнуло кілька бажань.

Мені хотілося, щоб я ніколи не приходила сюди по череп.

Мені хотілося, щоб я ніколи не вплутувала Локвуда в цю історію А

А найбільше мені хотілося, щоб у нас зараз були наші рапіри.

Привид наблизився. Локвуд кивнув, і ми з ним тихенько позадкували насипом до платформи, ступаючи по розсипаній солі й стружках.

Там, у непевному світлі ліхтаря, на нас уже чекала Аделаїда Вінкмен. У правій руці вона тримала довгого вузького ножа.

Стояла вона, звісно ж, не сама. Біля неї юрмився цілий натовп торговців — бліді, вбрані в лахміття, вони скидались на воскреслих мерців. Щоправда, мерці не з’являються з-під землі з ножами та кийками в руках.

Проте всім цим збіговиськом заправляла, звичайно, сама Аделаїда. З першого погляду вона була схожа на звичайну біляву хатню хазяйку з вищипаними бровами на рожевому огрядному обличчі, убрану в квітчасту сукню й примітну на тлі натовщ злочинців. Та придивившись пильніше, ви починали розуміти, що вона небезпечніша за будь-кого з довколишньої банди. Безжальні сталево-блакитні очі, тонкі, мов накреслена олівцем лінія, вуста й на додачу до всього — випнуті м'язи під жировим шаром на руках. Якщо пригадати, що Аделаїда вже давно заприсяглася помститись нам за те, що ми запроторили її чоловіка до в’язниці, буде зрозуміло, чому вона так посміхалась до нас.

— Пане Локвуде, — промовила вона. — І ви, панно Кар-лайл... Яка несподіванка — зустріти вас на цьому ринку!

— Еге ж... Я люблю робити покупки вночі, — відповів Локвуд, поправляючи перук}7 й не зводячи очей з ножа. — А ви?

— А я люблю поводитись із непрошеними гостями так, як вони цього заслуговують. — відказала Аделаїда Вінкмен. — Чого вам тут треба?

— Хотів запропонувати вам чудовий крам, — Локвуд показав на свою торбину. —Тільки мені, правду кажучи, не сподобалось, як ви обслуговуєте відвідувачів. У мене є всі підстави поскаржитись на вас.

Аделаїда поглянула на купу мішків і помітила сіру постать, що ширяла в тунелі.

— Бачу, тут є кому подбати про вас?

— Е-е... так. Є один гість. Щоправда, надто мовчазний.

— Зате дуже уважний, як я розумію, — Аделаїда Вінкмен ворухнула своїм ножем, і я вкотре пошкодувала, що з нами немає рапір. — Чому б вам не втекти від мене до тунелю? Сподіваюсь, він одразу помітить вас.

Локвуд кивнув:

— Можна, звичайно... А