Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

чоловік. Низенький чоловічок у чорному костюмі й вицвілій синій краватці. Це, напевно, були всі його прикмети, які впали мені в око — таке невиразне, ніби стерте, було його обличчя з зачесаним набік каштановим волоссям. В одній рхпді він тримав сигарету, а другою щось занотовував на аркуші паперу—й так захопився цією справою, що аж висолопив кінчик язика. Чи можна було хоч за якоюсь прикметою розпізнати його серед натовпу? Навряд.

Така навмисна непримітність змусила мене подумати, що ніякий це не колекціонер, на якого працюють Вінкмени, а звичайнісінький клерк. Писарчук. Та водночас у моїй голові промайнула блискавкою раптова тривога. Десь ніби я вже бачила цього чоловічка...

Тільки-но мені сяйнула ця думка, як череп знову заговорив:

— Стережись цього типа. Це зовні він отакий, курдуплик, а насправді небезпечний. Туди й нехай! Ти ще йрапіру забула!

Чоловічок підвів голову, побачив мене на дверях і запитав: — Хто ви така, пробачте? Вас сюди не запрошували.

Почувши цей нудний, жовчний голос, я вже не мала сумніву. що цей чоловічок мені знайомий. То був голос канцелярського щура, бюрократа, що звик прискіпливо складати звіти й рапорти... Або описи химерних, бридких речей, що лежали перед ним на столі.

—Хто ви така? — повторив чоловічок.

Так. я вже зустрічалася з ним. І до того ж нещодавно.

— Я Фідлер, сер, — відповіла я. — Джейн Фідлер. Мене послала до вас пані Вінкмен. З однією річчю трапилась помилка. З отим черепом у склянці. Ми повинні принести вам інший череп. А цей — підробка.

—Підробка?—чоловічок насуплено позирнув на склянку, а потім—до своїх нотаток. — Він у належній тарі. І до того ж досить давній. Такі склянки використовувались в агенції «Фіттес* багато років тому. А там помиляються вкрай рідко.

— Це саме така рідкісна помилка, сер. Джерело втратило майже всю свою енергію. Старе сміття, яке варто кинути в піч. Так каже пані Вінкмен. Вона вже послала по інший, хороший череп—його от-от принесуть. А цей, фальшивий, попросила мене забрати. І просить у вас вибачення, — я потяглася рукою до склянки з черепом.

— Просить вибачення? Аделаїда Вінкмен? — чоловічок поклав сигарету в попільницю й згорнув на черевці руки. — Щось це не дуже схоже на неї.

— Ця помилка наробила добрячого клопоту. Чуєте, який гамір? — я показала пальцем на двері, з-за яких і далі лунали гупання й вереск. Хоч як я хвилювалась за Локвуда, та будь-що намагалась зберігати спокій. — Дехто з хлопців там розлютився не на жарт.

Чоловічок пирхнув:

— Оце ще мені диво. Ви тут завжди зчиняєте шарварок.

Він роздратовано підхопив аркуш паперу, що лежав перед ним. Аркуш був причеплений до пластикової теки, й цієї миті я остаточно зрозуміла, хто переді мною.

П’ять ночей тому, у вестибюлі страхової компанії, я дивилась на цього чоловічка з балкона — подряпана, втомлена після сутички з привидом Емми Марчмент. Там, унизу, стояла команда з агенції «Ротвел» і сидів на стільці пан Фарнебі, наш керівник. А за плечем пана Фарнебі стояв керівник нашого керівника з оцією самісінькою текою в руці...

Непримітний чолов’яга з Інституту Ротвела з іще непримітнішим прізвищем Джонсон.

Я підійшла до стола й рішуче простягла руку до склянки:

—Я знаю. Така вже в нас нестерпна вдача. Пробачте. Зараз Аделаїда прийде і все пояснить вам.

— Цікаво, що це моя мати повинна вам пояснити?

Я відсахнулась, наче павук, що обпік собі ніжку, й повільно озирнулась.

Сказати про те, що постать, яка з’явилась на дверях, затулила собою прохід, було б неправдою. Вона затулила тільки його нижню частину, бо опецькуватий, та ще й убраний у розкішне хутряне пальто, Леопольд Вінкмен не міг похвалитись високим зростом. Найбільше він скидався на борця, на якого згори впав рояль, і це враження ще більше посилювали капелюх із широкими крисами й картатий костюм, що визирав з-під пальта. Леопольдові було років з п’ятнадцять-шістнадцять. та він уже помітно скидався і статурою, й обличчям. і широченним жаб'ячим ротом на свого батька, нині ув'язненого Джуліуса Вінкмена. Попри своє пухке, вічно усміхнене лице. Леопольд успадкував від батька і вдачу: він був відомий своєю люттю й нещадністю на цілий лондонський злочинний світ. Зараз він зирив на мене своїми холодними блакитними очима.

Я мовчала. Ми з Леопольдом стояли й дивились одне на одного.

За моєю спиною зарипів голос пана Джонсона:

— Вона хоче забрати склянку з черепом.

— Еге ж. — підтвердила я. — Так наказала ваша матуся. Хіба вона не говорила вам? Ні? То йдіть і спитайте в неї самі.

Правду- кажучи, я й не сподівалась піддурити його. Становище було безвихідне. Та поки Леопольд ворушив своїм мозком. я гарячково оглянула стіл і вирахувала, що в мене є десь із п'ять секунд.

— Моя матуся? — перепитав Леопольд Вінкмен. — Вона нікуди не посилала б таку шмаркачку, як... — Аж тут його обличчя зненацька змінилося. Чи то його насторожило моє маскування, чи він пригадав, кому раніше належав цей череп, чи просто розпізнав мій погляд, та врешті все зрозумів. — Стривай-но... Я тебе знаю. Ти Люсі Карлайл!

— Не бійся, — зашепотів череп. — Ти ж велике дівчатко. Упораєшся з ним.

Відкинувши край пальта, Леопольд витяг із-за пояса пістолет

—А може, й не впораєшся, — додав череп.

Та я вже однією рукою взяла зі стола склянку з черепом, а другою підхопила скриньку з якимось артефактом, пожбурила її у Вінкмена й присіла. Гримнув постріл. Куля влучила в іншу скриньку, що стояла на столі: скринька вибухнула, й мені в спину посипались друзки посрібленого скла. Тим часом та скринька, яку я жбурнула у Вінкмена, вдарила його по гомілках, і він з вереском повалився на спину.

— Недоросток готовий, — зауважив череп. — Чудово!

Ззаду на мене налетів порив крижаного вітру, достатньо потужний, щоб звіяти з моєї голови перуку. З розтрощеної скрині на столі піднялась біло-блакитна примарна постать— Вінкменова куля випустила на волю ГЬстя. Пан Джонсон усе зрозумів і поспіхом заховався в кутку комірчини.

Дивитися, що він робитиме далі, я не стала. Тримаючи в руках склянку з черепом, я перескочила через Леопольда й побігла до арки...

Проте вихід цього разу було перекрито. Переді мною стояв одноокий, трохи старший за мене торговець, що тримав кривий ніж із зазубленим лезом, а за його спиною бовваніли два мамули-охоронці.

— Тепер моя черга, — прошепотів череп. — Підніми склянку