Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Пані Вінкмен крутнула своїм ножем так, щоб його лезо зблиснуло.

— А я, до речі, не завжди торгувала антикваріатом, — сказала вона.

— Он як?

—Атож. Раніше я торгувала м’ясом. Це мій давній різницький ніж. Колись я добре вправлялась ним. І не тільки з худобою, тож навичка залишилась...

— Дивовижна річ, — Локвуд скинув перуку й завзято почухав собі голову. — Я замолоду теж працював на всякій роботі. Розносив газети, мив автомобілі... А ще давав отаким товстулям копняка нижче спини. Це, звичайно ж, не за гроші, а просто задля розваги. Нині я це вже облишив, але ж навичка залишилась...

— 11 То ж, вибір у вас невеликий, — відповіла пані Вінкмен, підходячи до нас. —Тунель або ніж. Із нишпорками та нюха-чами в мене коротка розмова — скоро побачите самі...

Локвуд усміхнувся:

— Це я, по-вашому, нишпорка й нюхач? Протестую!

— Хіба я не так сказала?

— Не так. Я, звісно, й те, й друге, однак насамперед я агент.

Жінка хитнула головою:

— Агент повинен мати рапіру. А сьогодні у вас її немає. — вона махнула своїм охоронцям. — Лізьте нагору й схопіть їх.

— Агент має й іншу зброю, — заперечив Локвуд. — Скажімо, отаку...

Із своєї скинутої перуки він дістав дві каністри з магнієм— він заховав їх там ще до того, як ми покинули будинок на Портленд-Роу. Першу каністру він жбурнув під ноги Аделаїді Вінкмен. Магній ще не встиг вибухнути, як Локвуд уже обернувся й кинув другу каністру в тунель, у напрямі при-вида. А потім схопив мене за руку й потяг за собою.

На якусь мить ми з ним затримались на вершку барикади, що перекривала вхід до тунелю. Обабіч нас лунали вибухи. На наш одяг посипався дощ із розпечених залізних стружок. Нас самих спочатку хитнуло в один бік. тоді — в другий. Зусібіч нас почали огортати хмари сріблястого диму, що здіймались угору й там швидко холонули.

Усе цс зайняло якісь три-чотири секунди. Далі ми підскочили й помчали до тунелю. Від платформи лунав дикий гамір, а в тунелі панувала мертва — по-справжньому мертва — тиша.

Каністра зробила свою справу: тінь, що ширяла попереду, зникла. Наші черевики тупотіли по сухому насипу. Далі тунель повертав убік. Я дістала з торбини ліхтарик і увімкнула його, щоб ми могли стежити за колією й не врізались у стіни. Тоді ж я помітила, як холодно зненацька стало після того, як ми з Локвудом перетнули захисну межу. Рейки виблискували памороззю. Так само взялась інеєм чорна рінь насипів. Наше дихання, поки ми бігли, клубочилось парою, а його звук голосно відлунював від стін тунелю.

— Локвуде. — промовила я. — Тут холодно.

— Так. я відчуваю. Але нам треба бігти далі.

Ззаду, з-за повороту, ми почули гамір гонитви. Ковані підошви чавили рінь, нетерпляче лунав голос Аделаїди Вінкмен...

—У них є захист від привидів, — засапано промовила я. — І вони женуть нас прямісінько до...

Закінчувати потреби не було. Ми знали, що наближаємось до місця катастрофи потягу. Хвиля потойбічної енергії з кожним нашим кроком дужчала, гнітила нас, ставала щільніша...

— Може, нам трапиться бічний тунель, — пробурмотів Локвуд. — Якщо ми ненароком розділимось, уникай... — і зненацька вигукнув: — Вимкни ліхтарик!

Ліхтарик я вимкнула, та встигла перед тим побачити нішу в стіні — в таких нішах ховаються робітники, пропускаючи потяг. І ця ніша теж не порожнювала: в ній на запорошеній темній ріні щось біліло. Ми побігли далі.

— Чиї це кістки? — прошепотіла я.

Та відповідь уже бовваніла перед нами: з темряви до нас випливла ще одна примарна сіра Тінь.

—Привид, здається, не бачить нас,—зауважила я.—Стривай... Ні, він рушив до нас.

Локвуд вилаявся:

— Хай йому дідько... А в нас і захисту ніякого немає, — він ляснув пальцями й несподівано додав: — Здається, все-таки є!

— Що ти робиш? — зашепотіла я. — Чому ти зупинився? Нам треба поспішати!

Ззаду по насипу дедалі гучніше шурхотіли важкі чоботи.

— Зачекай. Іди сюди. Ану, посвіти вниз... —Локвуд витяг з торбини свою захисну накидку від духів. Труснув її, розгортаючи. Зблиснули срібні кільця й синьо-фіолетове пір’я. Потім він спритно, наче фокусник, що закінчує свій трюк, огорнув нею мої плечі й накрив мені голову каптуром.

— Коли знахар вирушав до Хатини Духів, щоб поговорити з предками, він загортався в таку накидку, — пояснив він. Тоді пошукав у моїй торбині, дістав таку саму накидку й загорнувся сам. — Ми з тобою вчинимо так само.

— Але ж ми не збираємось розмовляти з предками!

— Ми взагалі не знаємо, що збираємось робити. Люсі. Будь-що це не зашкодить нам... До речі, мені здалося — чи справді стало тепліше?

— Еге ж, трохи тепліше... А що там робить наша Тінь?

— Нічого. Просто висить на місці. Не знаю вже. накидки тут винні чи щось інше. Не нападає, то й добре. Ну. рушаймо вперед. Аделаїда наздоганяє!

Щільно загорнувшись у накидки, ми побігли вперед тунелем. Банда Аделаїди тим часом підбігла так близько, що її стало не тільки чутно, а й видно. Побачивши нас. вони радо загорлали, та тільки-но хтось із них помітив у тунелі ГЬстя, як усі заверещали, зупинились і заходились пошепки радитись, як бути далі. А ми з Локвудом тим часом помітно вирвались уперед.

— Це затримає їх ненадовго, — застеріг Локвуд. — Сподіваюсь тільки, що ці дорослі бандюги не дуже прискорять ходу... Ні... О, ні!

Перед нами відкрився набагато ширший простір, що скидався на покинуту нами станцію «Воксголл». Та рейки тут були перекручені від вибуху, а поряд видніли сходи, якими можна було вибратись на платформу... чи радше на те, що було колись платформою. Зараз її було вщент захаращено сміттям, камінням, уламками бетону з залізним пруттям, що стриміло з них. У стінах не було жодних арок чи дверей. Одне слово, шлях через платформу був заблокований.

1 колія — так само. Бо на ній стояв потяг.

Посвітивши ліхтариком, я побачила, що потяг чорний від кіптю. Вибухнувши й простоявши стільки років під землею, він геть проіржавів, і його чорні стіни вкрились рудими плямами. З того місця, де ми стояли, було видно лише задню частину останнього вагона, двері якого, висаджені вибухом, звисали набік, а за ними видніли обгорілі пеньки від кількох сидінь.

—Так. це він,—прошепотів Локвуд.