Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Не скидаючи каптурів, ми підійшли до сходів, що вели на платформу. Звідси наслідки катастрофи було видно ще краще. Десь посередині потяг був завалений уламками станції. а його покрівля виявилась такою пом’ятою, ніби по ній ударили велетенським кулаком. Бічна стіна потяга, обернена до платформи, розірвалась і вивернулась: гострі зубці пошкодженого металу стриміли, наче ребра якоїсь доісторичної тварини. Потяг був тихий, порожній і зирив у темряву своїми перекошеними вікнами.

Довкола я нічого не помічала, та в моїй голові аж ревіло відлуння примарного вогню. Я висунула з-під накидки руку й тут-таки зойкнула від несподіваного потойбічного холоду.

— Вимкни ліхтарик, Люсі, — наказав Локвуд.

Коли вимикаєш ліхтарик, найкраще заплющити очі й зачекати п’ять секунд—так буде легше звикнути до темряви. Та перш ніж ці секунди минули, я почула Локвудів здивований вигук і зрозуміла, що він підійшов ще ближче до потяга. Я розплющила очі. В розбитих вікнах мерехтіло холодне примарне світло, і в ньому можна було розгледіти, що місця в зруйнованому потязі досі зайняті

З пітьми виступали силуети нерухомих, нахилених уперед голів, з яких над тонкими шиями в потріпаних комірцях звисали довгі пасма волосся. Біла шкіра облич скидалась на риб’ячі черевця, а на їхньому тлі вирізнялись вугільно-чорні очні ямки. Зрозуміло, що це були тільки привиди: справжні тіла бідолашних пасажирів давно вже було прибрано звідси й спалено.

Ми стояли й не зводили з них очей. Позаду гомоніли наші переслідувачі, чиє тупотіння перекривав огидний вереск Аделаїди Вінкмен.

— Вибору немає, Люсі, — сказав нарешті Локвуд. — Нам доведеться пройти через весь цей потяг.

— Через потяг? Але ж, Локвуде...

— Це краще, ніж потрапити до рук Аделаїди. Довірмось цим накидкам.

— Але ж у потязі так багато...

— Краще довірмось накидкам.

Часу на роздуми не було. З тунелю вже спалахнув промінь світла, далі другий, третій... З’явились обриси постатей з ліхтарями в руках.

А тоді пролунав постріл. У задній стінці вагона з’явилася дірочка.

Я вже не пригадаю, як ми влізли до того потяга, хто з нас зробив це перший, як ми не подерли наші накидки, протискуючись крізь вузькі двері... Пам’ятаю лише свій страх — перед тими, хто наздоганяв нас позаду, й перед тими, хто чекав на нас попереду.

Усередині потяга теж прокотилась хвиля вогню — ще й яка! Усе вигоріло аж до металевого кістяка. Зникла пласти-кова обшивка, від сидінь залишились тільки каркаси. Усе було чорне, закіптюжене, вкрите вугільним пилом. І на цих каркасах, у сяйві потойбічного світла, сиділи примари в рештках старомодних костюмів, капелюхів та суконь. Сиділи вони двома рядами вздовж центрального проходу. Зблизька було чітко видно, що шкіра на їхніх обличчях, як і одяг, збереглася тільки подекуди й нагадувала клаптики паперу, що поприставали до черепа. Зате очі були величезні, яскраві та блискучі, наче в жаб, і зирили прямісінько на нас.

Над нашими головами свиснула іцс одна куля і брязнула об металеву стіну десь ближче до середини потяга. Цей постріл гримнув саме вчасно, бо інакше ми з Локвудом так і не наважилися б рушити далі. Та зараз ми щільніше закутались у накидки й почали обережно пробиратись — я перша. Локвуд за мною — між рядами чоловічих та жіночих постатей. що сяяли потойбічним світлом усередині своєї металевої домовини.

Ось бабця — з-під шалі визирають голі кістки. Ось чоловік у капелюсі, що наполовину стопився з його обличчям. Молода пара, чиї голови теж стопились в одну криву огидну кулю. Я заплющила очі, сподіваючись розібрати потойбічний шепіт, що оточував нас звідусіль.

Під ногами хрумтіло, як свіжі грінки, обгоріле синтетичне покриття. Ми з Локвудом повільно просувались уперед. За нами стежили темні жаб'ячі очі, та жоден з примарних пасажирів не поворухнувся.

Проходячи далі, ми виявили, що не всі з цих пасажирів обгоріли — і не всі були з одного часу. Кілька постатей мали яскравішу ауру й були вбрані по-сучасному — наприклад, юнак у помаранчевій куртці й темно-синіх джинсах або струнке дівча в блузі з каптурцем. Такі привиди одразу вирізнялися серед «старших», обгорілих, як золоті зуби в гнилому роті. Фло згадувала про «новеньких» пасажирів — і мала раттію. От тільки незрозуміло, як вони померли, ці новачки.

Ми дістались уже до середини потяга — до того місця, де бічну стінку вагона було вивернуто назовні, а покрівля низько просіла. Тут також сиділи привиди — такі спотворені й скалічені, що я заплющила очі, щоб не бачити подробиць. Проминувши їх, ми хутко перейшли до другої половини потяга.

— Дивись просто перед собою, — прошепотів Локвуд. — Не зустрічайся з ними поглядом.

Я кивнула:

— їм, здається, кортить посадити нас поряд із собою.

— І посадили б, якби не наші накидки.

І Ііби на підтвердження цих слів один дідусь-привид, коли я саме проходила повз нього, ворухнувся й підняв обгорілу руку, але гут-таки відсахнувся, коли до нього наблизилось пір’я моєї накидки.

Ближче до голови потяга привидів стало менше. Ми поспішили вперед — туди, де вже видніли відчинені, наполовину вирвані з вагона двері, а за ними бігла в темряву порожня колія. Пробравшись через ці двері, ми пройшли ще кілька ярдів насипом, а потім зморено впали на коліна. Позаду панувала тиша.

— От якби Вінкмени спробували наздогнати нас, — обізвався нарешті Локвуд. — Тоді, будь певна, в цьому потязі з’являться нові пасажири.

— Облиш! — аж здригнулась я від огиди.

— Ходімо далі. Рано чи пізно ми знайдемо вихід із цього тунелю, — він поправив свій каптур. — А от накидки поки що краще не скидати.

Ми поволі попрямували далі на своїх утомлених ногах.

— Хто б міг подумати, що на Портленд-Роу можна відшукати такий скарб, — зауважила я. —Твої батьки врятували нас, Локвуде. Віднині ми — їхні боржники.

Локвуд нічого не відповів. У такому місці було не до розмов. Нам хотілось якнайшвидше забратися звідси, подалі від смерті й темряви. Пліч-о-пліч ми тихо ступали вздовж залізничної колії до світла.

Наслідками нашої підземної експедиції Локвуд був задоволений. Звичайно ж, не всіма наслідками, бо й череп ми не повернули, й мало не загинули — до того ж обоє. Востаннє, до речі, ми ледве врятувались уже наприкінці тунелю, коли по двогодинних мандрах уздовж колій вибрались на діючу лінію поблизу Стоквела і мало не потрапили під потяг, що вискочив з-за рогу.