Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

— Морок?

— Захисна система та ключ допуску, — він змахнув рукою, на якій був ієрогліф; символ ледве помітно світився блакитним.

— А вібрація?

— Зміцнили будівлю, щоб не завалилася. Люба, оглядатимеш дім чи одразу в лабораторію? Зважай, у нас не так багато часу.

— Зараз подивимося, — я прикрила очі й налаштувалася на залишковий слід. — Усіх убили до пожежі. Смерть була насильницькою і болісною. Щось підказує, що й ритуальною. Душі забрали. Згори нічого нового не побачимо, ходімо в підвал.

Раян кивнув і, подавши руку, допоміг спуститися. Це підвальне приміщення більше нагадувало гончарну майстерню. Повсюди були розкидані стелажі з залишками всіляких заготовок і готових виробів. Багато незвичайних гончарних кругів і контейнерів із сировиною. Гарна піч. Думаю, до пожежі тут було дуже затишно та атмосферно.

— Тут також виявили таємну кімнату?

Крокуючи по глиняних уламках, що неприємно хрустіли під ногами, я уважно оглядала приміщення. Залишкових слідів від жертвоприношень чи катувань не виявила. Море крові теж. Зовні — звичайна майстерня. Хіба що магічне тло зашкалювало, і темної енергії було занадто багато. Взяла на аналіз кілька знайдених у сховках схем і артефактів.

— Так. Але без в’язнів, — розглядаючи в руках якийсь глечик, чоловік перевів погляд на мене. — Там знаходився сейф із зарядженими капсулами сили. Скоріше за все, Жук виготовляв зачаровану основу, а Сірий завершував роботу.

— Думаєш, спільники?

— У тебе є інші ідеї?

— Щось не дає мені спокою. Ходить на межі, але не може оформитися у думку. Ще й ці фото всюди... — я подивилася на фотографію за робочим столом: на ній була зображена щаслива родина, що відпочиває серед гір.

— А що з ними не так? — Рай теж подивився в той бік.

— Ти помітив, що весь дім обвішаний теплими дитячими фотографіями, психологічно нормальними малюнками, грамотами та кубками? Багато вцілілих власноруч зв'язаних речей: подушки у вітальні, скатертини, накидки на всіх столиках… Цей дім любили, і з першого погляду видно, що про нього старанно дбали. Знаєш, що мене зачепило, — це дитячі ростові насічки. Ти помітив, як багато там смішних, зрозумілих лише їм написів і смайликів? Про таку дрібницю не згадаєш, якщо створюватимеш картинку штучно. У цьому домі жила щаслива родина. Мені не віриться, що тут могли відбуватися такі страшні речі... ще й зниклі онуки...

Раян замовк, обмірковуючи мої слова.

— Можливо, ти маєш рацію. Але за щасливою обгорткою багато чого могло приховуватися. Маніяки теж здаються звичайними людьми, поки не розкриється правда. Якщо пам'ятаєш, Жук мав не найчистішу репутацію.

Я розуміла, що він має рацію, і все це могло бути награним, але так хотілося вірити... За своє життя я бачила сотні історій, що шокують своєю жорстокістю та цинічністю, але завжди продовжувала сподіватися на краще. Не буває чистого добра і зла. Ми живемо у світі напівтонів, і кожен судить зі своєї дзвіниці. Саме обставини найчастіше ліплять із нас монстрів.

— Не засмучуйся.

Рай підійшов непомітно й обійняв мене зі спини. Я підняла на нього сумний погляд. Він подарував мені ніжний поцілунок, а тоді прошепотів на вуста:

— Припини судити людей по собі. Не всі здатні нести світло, коли довкола панує пітьма.

— Я не можу інакше... — прошепотіла, обертаючись. Міцно обійняла його у відповідь і сховала голову на грудях.

— Знаю, за це й ціную.

Ми стояли посеред кімнати в тиші й слухали серцебиття одне одного. У цю мить мені відчайдушно не хотілося його відпускати.

Злякавшись, я різко розплющила очі. Невже це справді мої думки?! Ще в дитинстві я пообіцяла, що ніколи не дозволю собі прив’язатися до когось. Залишуся незалежною, вільною і завжди тверезим розумом. Мене не лякала самотність, мене лякала біль, що настане, коли мене покинуть...

Налякано відсахнулася від чоловіка. Здається, загралася. Учора під впливом емоцій мені не здавалося це важливим, але зараз...

Схопивши мене за руку, чоловік не дав відійти та притягнув назад.

— Розповідай. Що сталося? До чого додумалася?

— Відпусти! Нічого не сталося. Я просто хочу продовжити розслідування. Нас ще аукціон чекає, якщо ти забув, — відвівши погляд, спробувала вирвати руку.

— Почекає. Люба, я ніколи не був дурним і різку зміну в поведінці помітити можу. Дуже не люблю ваше жіноче “нічого не сталося”. Тож давай, я слухаю... — він узяв мене за підборіддя і змусив дивитися в очі.

— Раяне, припини! — я ще раз спробувала вирватися.

Чоловік тримав хоч і м'яко, але дуже міцно. Через мої спроби вирватися він іще сильніше посилив хватку.

— Меггі, — з натиском багатозначно вимовив моє ім’я.

Наприкінці ще раз вдаривши кулаком, я втомлено вперлася в його груди.

— Я боюся... — вимовила ледь чутно.

— Чого?

— Тільки зараз усвідомила, наскільки сильно я прив’язалася, і мені страшно, — не знаю чому, але вирішила зізнатися.

— Що саме тебе лякає?

Я не відповіла. Не змогла сказати це вголос.

— Ти боїшся, що в один момент я можу тебе покинути? Чи взагалі стосунків?

Я неоднозначно знизала плечима. Зверху почулося важке зітхання.

— А якщо я пообіцяю тобі, що ніколи не зникну з твого життя? Пообіцяю піклуватися і берегти навіть після свого переходу за Межу?

Я підняла голову й зустрілася з зеленими серйозними очима.

— Дурниці. Ти не знаєш, як складеться твоє життя далі й, можливо, у майбутньому дуже пошкодуєш про свої слова.

— Не пошкодую. Дозволь мені самому вирішувати, що й кому обіцяти. Ну то що?

Я, як страус, знову сховала голову в нього на грудях.

— Дякую... — вимовила тихо, але дуже щиро. 

Він навіть не уявляє, як багато це для мене значить. Щокою скотилася самотня сльоза. Відчула його губи на своїй маківці.

— Не буває проблем, які, обговоривши, ми не змогли б спільно вирішити. Наступного разу одразу кажи, якщо виникнуть труднощі. Домовилися?