Анастасія Шишкіна - За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна

Розділ 21

Прокинулась від аромату божественно звареного руї. Він привабливим шлейфом розносився по всій кімнаті. Глибоко вдихнувши, в передчутті розплющила очі. Так і є: на приліжковій тумбочці стояла витончена срібна таця з гарячим сніданком. Усмішка сама розквітла на обличчі. Приємно, коли про тебе піклуються.

Притримуючи однією рукою неслухняну ковдру, потяглася до залишеного на столику букета ніжних незабудок. Вдихнувши їхній свіжий аромат, витягнула записку.

"Перлинко, ти так солодко спала, що я не став тебе будити. Пішов на зустріч зі Старійшинами, скоро повернуся. Весь новий матеріал скинув на пошту, але спочатку обов'язково поснідай. Якщо що, одразу клич Дирха".

І підпис: Твій Морок.

Ніколи не розуміла сентиментальних дуреп, і до болю в животі не любила ванільних історій, але тут і в мене щось тріпнулося. Гормони, що ще скажеш…

Смачно поївши, я відклала тацю і спустила ноги з ліжка. Легенько потягнулася і, весело наспівуючи мелодію, попрямувала до ванної кімнати. Привівши себе до ладу, вирішила спуститися на перший поверх.

Будинок виявився… звичайним. Зізнаюся, це стало певним розчаруванням. Все було одноманітним, виконаним у тому ж мінімалістичному та грубому стилі, що й кімната. Понуро й темно.

Зітхнувши, я розпалила камін і сіла просто на підлогу читати залишений звіт. Хлопці Хьорста працювали дуже оперативно. У підвалі будинку майстра також виявили зруйновану лабораторію, але жертв експериментів не знайшли. Більше як рік тому родина шановного Жука відійшла від суспільного життя. Тоді ж зникли двоє онуків майстра. За офіційною версією, їх відправили до далеких родичів, але одна сусідка, єдина, хто не побоялася дати хоч якісь свідчення, стверджувала, що вони зроду не мали родини далі Безмовного Міста. Уцілілі після пожежі зразки вже відправлені до лабораторії на дослідження.

— Чому ти сидиш на підлозі? — спершись на одвірок, на порозі стояв невдоволений Раян.

— Читаю звіт, — задумливо підняла планшет. — Хочу побачити будинок майстра на власні очі… Гей! Що ти робиш? — підхопивши, немов дитину, він пересадив мене в крісло.

— Застудишся, — безапеляційно заявив він.

— Нічого, не захворію, ти забув, хто я? 

Тим більше я ж не на голому камені сиділа, а на шкурі. У нього завжди так. Усе повинно бути під контролем і за його правилами.

— Вгамуйся, дитинко, — поцілувавши в куточок губ, він присів поруч на підлокітнику. — Можемо піти, якщо хочеш.

— Хочу. Коли підемо?

Я вирішила не ображатися на його слова. Такою я ставала тільки поряд із ним, і мені це подобалося. Коли він поруч, можна ні про що не хвилюватися, не демонструвати силу і характер. Можна дозволити собі просто насолоджуватися життям. 

— Напевно, зараз, — він на мить припинив ніжно погладжувати великим пальцем мою ключицю. Повільно й задумливо поцілував волосся. — Так, думаю, за кілька годин упораємося. Ввечері у нас аукціон.

— Який аукціон? — я підняла на нього здивований погляд. — Вперше чую.

— Закритий. На ньому буде присутній Діамант — зять загиблого, і, головне, — за чутками, виставлять цікаві для нас експонати.

— Я не взяла відповідного вбрання, — у голові почали крутитися чисто жіночі шестерні.

— Не хвилюйся. Я подумав про це. Ввечері до тебе прийдуть помічники й принесуть сукню.

— Гаразд, — усе ще перебуваючи у своїх думках, кивнула я. — Треба попередити тоді сина, що ми затримаємося. Мій комунікатор блокує зовнішній зв'язок, я не можу з ним зв'язатися.

— Це нормально, тут ловить лише місцевий зв'язок або зашифрований канал. Дитину вже попередили, — він замовк, задумливо дивлячись на вогонь. — Не знаю, як довго ми ще тут будемо, може, він на якийсь час переїде до мого будинку? Там Луї та охорона. Мій управитель за ним нагляне.

Сказати, що я була здивована, це нічого не сказати.

— Дякую, звісно, за пропозицію, але, гадаю, не варто… — в подяку стиснула руку чоловіка на своєму плечі. — В Аста зараз важкий вік, не думаю, що він погодиться, — я вагалася.

— Він мене не сприймає? — яка проникливість.

— Трохи… — незручно відповіла.

— Розумний хлопець, — я здивовано подивилася на чоловіка. — Не думаєш же ти, що я з усіма такий милий і чемний. Таким мене можуть бачити лише близькі для мене люди.

— Не перебільшуй. Тебе в компанії хоч і страшенно бояться, але поважають значно більше! — я підбадьорливо усміхнулася.

Ми обоє розуміли, що мова йшла не зовсім про це. Що б не думав син, я теж збирала інформацію про минуле чоловіка. І якщо я прийняла його біографію як факт, то іншим хвилюватися вже пізно. Я теж не свята.

— Дякую, люба… — він вдячно поцілував мене в маківку. — Подумай про мою пропозицію. Охорону я все ж посилю, можу і Луї попросити готувати.

— Я подумаю. І попроси, будь ласка, службу безпеки триматися на відстані. Аст у мене хлопчик "вразливий", і таких змін у своєму житті може не витримати. Він і Зубра-то прийняв із труднощами.

— Домовилися, — Раян з розумінням усміхнувся.

 

Ми вийшли з дому лише через півтори години. Щойно переступили поріг, як нас затягло у потік гомінкої юрби. Цього разу набагато частіше траплялися мешканці інших планет, напевно, через майбутній аукціон.

Дім загиблого майстра знайшли доволі швидко. Біля нього чергували двоє серйозних чоловіків у непримітному одязі. Побачивши Хьорста, вони стримано кивнули. Той, що стояв ближче, простяг Раяну закодований кейс, всередині якого лежав якийсь чорний і видовжений предмет. Придивившись, помітила, що він нагадує пір’яну ручку.

— Перлинко, дай праву руку!

Зацікавившись, я без вагань простягнула руку. Кілька впевнених штрихів — і на зовнішній стороні руки з’явився незвичайний ієрогліф. Потім те саме Райан зробив і зі своєю рукою. Я була неймовірно заінтригована: що це?

Повернувши спостерігачеві артефакт, ми попрямували до обгорілого будинку. Переступивши поріг, відчула хвилю вібрацій. Я, звісно, і сама вже здогадувалася, але все ж хотіла отримати кілька відповідей...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍