Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Зрозуміла, – хитнула головою, збираючи думки до купи. Спершу діяти, потім боятись. – Я бачила заправку по дорозі. Гадаю, можна повернутись туди і купити все необхідне?

– Далеко? – Олег важко оперся о дверцята. І з сумнівом поглянув на кермо.

– Дійду, – додала з натиском. У них насправді не було особливого вибору. – Тобі також потрібна допомога, знаєш?

– Я можу керувати автівкою.

«От же впертий баран!»

– Так. Минулий раз ти це казав, втрачаючи свідомість за кермом, ще навіть не від’їхавши зі стоянки, – нагадала. – Сядь. І чекай тут.

– Ти не можеш мені наказувати, – втомлено.

– А ти не можеш зі мною сперечатись, – знизила плечима. Допомога Уласу, здавалось, забрала всі наявні в хлопця сили. І тепер той заледве підтримував розмову, чим Рома користувалась без будь-якого сорому. – Не в тому ви становищі, Ваша Імператорська Величність, – додала єхидно, – щоб висувати свої вимоги повстанцям!

– Ти не можеш піти одна, – чергова спроба, яку Романа вирішила проігнорувати. Тепер вона мала план дій. Дістатись заправки, купити бинтів, знеболюючих і ще якихось ліків. Перевірити, що їх не переслідують. І повернутись назад. Хлопці в цей час мали відпочивати і набиратись сил. Ніяк інакше.

– А ти просто не можеш іти. І Улас не може іти, – їдко продовжила. – Скажеш, що я не права? – Гаманець із карткою лежали в кармані куртки, тож лишалось тільки помахати хлопцям, розвернутись і потупцяти назад.

Олег здався.

– Гаразд.

«Мабуть почувається гірше ніж виглядає, – зітхнула про себе. – Він ще той баран впертий».

Звісно їй було страшно. Звісно вона до гикавки боялась знов зустрітись із тими убивцями.

«Але якщо я не піду зараз, – погляд на двох блідих, побитих життям молодиків, – мабуть зостанусь з усім цим одна. Бозна де, без документів, з убивцями за спиною. Клас, поїздочка».

– Я віджену автомобіль за дерева, – відірвався від дверцят і пошкандибав до водійського сидіння. – Тут ми надто привертатимемо увагу.

– Гаразд, – поглянула, куди вказав Олег.

«Сподіваюсь, знайду».

Насправді заправка виявилась комплексом із кількох будівель – самої заправної станції, магазину та станції техобслуговування. Остання заледве проглядалась за нагромадженням старих шин та дисків і виглядала геть занедбаною. Але колонки і магазин мали сучасний вигляд і тішили надією, що вона зуміє знайти все, що їй потрібно.

«Як би то купити знеболюючих і бинтів, не привертаючи уваги?»

Вона все ще виглядала жахливо. На попередній зупинці вдалось трохи відмити обличчя та руки. Розчесати волосся, повитягавши з нього листя та гілля. Але куртка та штани лишались брудними та порваними.

«Ладно, – вмовила себе. – Впораюсь». – Нижче насунула позичену в Олега кепку, максимально прикриваючи обличчя. Від людського погляду не захистить, та хоч на камерах не буде світитись. Якщо за ними полює поліція, то це найменше, що вона могла зробити.

*******************************

Владислав Ростиславович мовчки стояв біля вікна свого кабінету, поглинутий власними думками. Передана Орієм депеша лежала на столі, але князь пам’ятав кожне слово з неї. Короткий сухий рапорт, який одразу і дарував надію, і змушував нервувати.

«Зрада».

Північні губернії завжди були головним болем, постійною турботою київських князів. Ще з часів розпаду Золотої орди, коли місцеві князьки водночас почули запах легкої перемоги та наживи. Далекі від впливу Києва, звільнені від сплати данини монгольським ханам, вони об’єднались в Московське царство. Історичний факт, проти якого ніхто і ніколи не заперечував. Так само як фактом стало наступне падіння Московії та її приєднання до Київської Русі в якості залежних князівств, згодом губерній.

Іноді Владислав мріяв, щоб Московія продовжувала існувати незалежною державою. Скільки разів місцеві зраджували київську владу? Проводили ворога в центр держави? Повставали проти княжої влади?

«Хто саме несе відповідальність за напад і наступне полювання за княжичем?»

Шифрована депеша створювала більше питань, ніж давала відповідей. Дружинник не мав ані часу, ані загального бачення, аби щось пояснити. Він давав самі лише факти, без аналізу чи навіть припущень. І тим ще більше плутав князя.

Його син, спадкоємець, таємно тікає з готелю? На якесь збіговисько фанатиків? Заради побачення з якимсь невідомим дівчиськом? Як служба безпеки взагалі пропустила новину, що в княжича з’явилась дівчина? Як він сам цього не помітив? Князь навіть припустити такого не міг, але Терещенку не було сенсу брехати.

КОРД північної губернії біля розтрощеного готелю, про який Вічний нічого не знає. Не знав. Владислав ще міг зрозуміти останнє. Орел був новою людиною, і чесно зізнавався, що не довіряє ані органам внутрішньої безпеки, ані місцевим керівним структурам. Мер – темна конячка. А кількість сумнівних операцій, здійснених в одній тільки Московській області в останні кілька місяців, тягнули на державну зраду більшої частити адміністрації. Тож його могли просто не проінформувати. Але!

Чому північна губернія? Більш контрольована, більш розвинута. Який їм зиск? Чому вони? Серед поліціантів північно-східної губернії забракло зрадників?

Владислав криво всміхнувся. Внутрішня розвідка мала досьє на чималу кількість службовців різних ранків, доповнену характеристиками від Вічного. Але жоден з них не приймав участі в замаху.

Та й самий замах викликав сумніви.

Підготовка потужного вибуху в центрі Москви, під носом у губернатора, мала зайняти не один місяць. Продуманість розташування зарядів, кількість задіяних людей і те, як несподівано все відбулось, говорило про чудову організацію. Однак приїзд княжича оголосили зовсім недавно. І це не сходилось найбільше.

«Якщо тільки вони були цілковито впевнені, що Ярослав буде там. До офіційного оголошення, – Владислав пригадав наполегливе, практично безкомпромісне прохання Станіслави відпустити хлопця на виставку. Виставку, яку започаткував Ярослав. – Він планував туди поїхати від самого початку. – Здогадався. Пригадав погляд сина на княжу дружину, яку йому виділили в супровід. Олега, що був знервований більше звичайного. – Планував заради зустрічі з якоюсь дівчиною».