Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Твій Сокіл розпадався на частини. Ще до зустрічі з Імператором.

– Гей, в моїй пташці знаєш який двигун стояв? Найшвидший корабель в галактиці!

Всміхнулась. Вона все ще виглядала як Лея з Зоряних війн, тепер вже навіть так само потріпана, брудна та замурзана. І Улас лишався в образі Хана Соло.

– Дарую тобі новий корабель, – велично махнув правою рукою Імператор.

– О! Корабель від самого Імператора!

– Тоді я вимагаю чогось цікавішого, за відновлені документи! – приєдналась до розваги.

– Чого? – Олег скосив погляд на Роману, яка майже висіла поруч. Дівчина висунулась на перед і тепер активно зображала роздуми.

– Магію! Тобто – отой фокус джедаїв та сітхів, коли вони переконували оточуючих. Мені треба переконати деканат, що я здала історію. От!

– Буде, – хитнув головою хлопець, на що Романа всміхнулась ще ширше.

– Круть. Тоді, з доброї волі, обіцяю прочитати біографію хоча б нинішнього князя!

– Да, тобі не завадить, – з посмішкою додав Улас. І повернув увагу до дороги.

– Як ти знаєш, що я її не знаю? – округлила очі в удаваному здивуванні.

– Я поясню, – замість Уласа відповів Олег, – коли ми дістанемось Києва, і я почну чаклувати над твоїм деканатом.

Розмова якось стихла сама по собі. Радіо ніхто не вмикав. Тож в машині панувала тиша і абсолютно нездоровий спокій.

Романа апатично проводжала поглядом монотонний пейзаж, який пролітав за вікном, не зосереджуючи увагу ні на чому конкретно. Поля. Поля. Куций лісок. І знов якісь поля, що тягнулись вздовж дороги. Іншим разом подібні краєвиди давно нагнали б на неї сон. Але зараз вона все ще була надто стривожена і захоплена власними невеселими думками, які ніяк не давали змоги розслабитись.

Хлопцям явно ставало зле.

Вона чула, як важко і часто дихає Улас, дивно присвистуючи на вдиху. Бачила, як збирається піт на чолі Олега і повільно стікає за вухо. І нічого не могла вдіяти. Навички надання невідкладної медичної допомоги в неї починались і закінчувались на накладанні стерильної пов’язки. Шкільна програма. Чергова тема, яка її не надто цікавила, і яка, здавалось, ніколи їй не мала знадобитися. Ще й судячи з того, як почував себе Олег після її допомоги – середня оцінка була навіть трохи завищеною з боку вчителя. Вона не могла їм допомогти.

І вона не вміла водити.

«Що нам робити? – закусила щоку. – Думай, Романо, думай. Що я можу зробити?»

Вони розплатились карткою в надії, що транзакцію прослідкують люди, зацікавлені в їхній безпеці. І що ці зацікавлені відреагують вірно і відправлять вірних князю людей. І ці вірні князю люди вчасно їх знайдуть. І, головне, вони самі якось зрозуміють, що ці нові вірні князю люди прийшли, аби допомогти їм, а не добити. Бо всі ті люди виглядали якось однаково. І в формі.

То ж ніхто з них не вірив, що це можливо. І тому вони знов їхали в напрямку до Києва.

Повз промайнула заправка. А потім знов потягнувся куций лісок, низка дерев та чагарників, що тяглися між дорогою та полями. Невисокі, але густі сосни. Романа важко зітхнула з такої одноманітності. Око ні за що не чіплялось, і в голову лізло все більше і більше дратівливих думок.

Аж раптом вони вильнули в бік. Автомобіль з’їхав на узбіччя, проїхавши ще скількись метрів, і зупинився.

– Що? – перепитала з острахом.

Улас виглядав кепсько. Дуже кепсько. Гірше навіть за Олега.

– Пробач, – видихнув. – Я зараз, – відстібнув пасок і відчинив дверцята, запускаючи прохолодного повітря в салон. – Трохи.

Що «трохи», Улас сказати не зміг, натомість він почав підкашлювати, затискаючи рота і притискаючи руки до грудей. Романа визирнула зі свого місця і з жахом побачила плямки крові на кермі та руці Вишневого. Шкіра, бліда і ніби волога, набувала якогось синюшного відтінку.

«Все погано?» – заклякла. За весь цей час вона так і не придумала нічого путнього.

Однак поряд несподівано оживився Олег. Хлопець спритно відстібнув власний пасок і вискочив з автомобіля. Одразу віддаючи розпорядження обом своїм бідовим товаришам:

– Не тисни на груди. Рома, знайди воду. Мершій. – Поспішив обійти капот, щоб дістатись Уласа з його боку.

– Так. Зараз, – кліпнула очима, приходячи до тями.

Всі пакети з продуктами були поруч. Їжа, сік. Вода. Газована і негазована.

«Яку треба?»

– Улас, дивись на мене, – Олег обережно вирівняв Вишневого на сидінні. – Нудота? Запаморочення? Ні? Біль у грудях?

«Просту воду», – вирішила. І також вискочила на зовні.

– Тримай.

Олег хитнув головою:

– Намочи свій шарф. І шукай все, що зійде за бинти. Його треба зафіксувати.

– Ага.

Але в машині не було нічого. Вони її вже оглядали в пошуках зброї, документів, просто корисних речей.

«Тут нічого нема».

– Він помре? – повернулась.

Олег якраз розстібнув Уласову куртку і сорочку, і Романа побачила величезний синьо-фіолетовий синець. Він розтікся по грудях чоловіка жахливою плямою від самої шиї і до живота. І вона уявити собі не могла, що ще там могло бути.

«В нього зламані ребра? Розірвані легені?»

– Я буду жити, принцеса, – хрюкнув Улас, стираючи кров з нижньої губи. – Просто забився.

– Не рухайся, – скривився Олег. Він і сам виглядав блідим і хворим. – Тобі треба прийняти зручніше положення. Зумієш дійти до того сидіння?

– Я в нормі.

– Ми бачимо, – у свою чергу хитнула головою Романа. – Що мені робити?

– Допоможи довести його. Обережно.

Олег пов’язав шарф навколо грудної клітини Уласа, наскільки можливо прикривши синець. І допоміг зійти на землю. Кросовер, який вони викрали у переслідувачів, мав не надто високий кліренс, однак подолати його не турбуючи тулуб все рівно виявилось важко.

– Холодна пов’язка трохи зменшить набряк і притупить біль, – пояснив Олег, коли їм вдалось таки посадити Уласа на пасажирське сидіння і опустити спинку до напівлежачого стану. При цьому Романа з жахом помітила, що пов’язку самого Олега теж треба міняти. Кров встигла добряче просочитись крізь тканину сорочки і светра, і це точно було не добрим знаком. – Але нам потрібні нормальні бинти та знеболюючі.