Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Досьє на останню було в роботі. Але князь вже відчував проблеми. Якщо Ярослав справді планував таємне побачення, про це міг знати тільки він, Олег, у вірності якого не було жодний сумнівів, і дівчина. Єдина можлива людина, від якої можливо було дізнатись про плани княжича.

«Отже, це була зрада випадкова, по дурості? – чоловік врешті відійшов від вікна і опустився в робоче крісло. – Чи навмисна?»

*******************************

Романа вже з чверть години перебирала автомобільні аптечки, представлені в магазині. Одноманітні, з однаковими наборами засобів першої медичної допомоги, вони не надто радували око. Бинт, антисептик, вата і кілька пігулок жарознижуючих. В одній випадково знайшовся пластир, дитячий, з усміхненим сонечком. В іншій – джгут і ножиці.

«Цього мало, – простогнала, вдаряючи лобом по пакетам з якимсь автомобільним дріб’язком. – Навіть, якщо я заберу всі ці бісові аптечки. Цього буде замало».

Потрібно було щось вирішувати. В Романи були гроші, вона розраховувала на це, щиро сподіваючись, що картку не заблокували після нещодавнього використання. Але не було на що їх витрачати. Нетипова ситуація для студента. Іншим разом, за інших обставин, вона навіть покепкувала б з цього. Та не тут і не зараз.

«Чорт! – зітхнула. І таки взяла дві з чотирьох представлених аптечок. – Перев’яжу руку Олегу. Він трохи прийде до тями. І ми зможемо поїхати далі. Головне, аби хоча б хтось із навичками водіння був дієздатним, правильно? Правильно!» – з більшою впевненістю глянула на зовні. І завмерла.

Поличка з аптечками знаходилась під самою скляною стіною, яка дозволяла персоналу та відвідувачам бачити колонки та транспорт, що до них під’їздив. До певної миті це не надто цікавило дівчину, яка дісталась заправки пішки. Лише кілька разів за весь час вона кинула погляд на двір, відшукуючи підозрілі автівки чи людей, але там не було нікого.

Та зараз біля колонок стояло аж два автомобілі. Якийсь непримітний, брудний кросовер із рожевим ведмежатком, підвішеним до дзеркальця заднього огляду. Хлопчина у формі заправної станції вже бігав навколо неї з ганчіркою. І біла поліцейська Toyota.

Романі перехопило подих.

Достатньо було просто вийти з магазину. І опинитись біля поліціанта. Звичайного поліціанта, який міг би їм допомогти. Романа вже навіть бачила його – коренастого, високого чоловіка у формі. Він ліниво копирсався в салоні, все ще сидячи на місці водія. Її надія на порятунок.

– Сірий Hyundai Tucson. Його викрали у селищі Мстиве, – чоловічий голос прозвучав геть поруч, одразу привернувши увагу дівчини. – Засвітився на виїзді з Калуги. І мав проїздити цією дорогою?

Романа заклякла на місці, з двома аптечками у руках. Серце на мить завмерло і тут же забилось із шаленою швидкістю.

«Це ті самі? Ті самі, що палили в нас?» – вона не запам’ятала, як виглядали нападники. В Мстивому все сталось надто швидко, стрімко промайнуло повз, не залишивши інших спогадів крім звуків пострілів та запаху землі. Однак одне вона знала точно, цей голос не міг належати людині, яку б послали їм на порятунок. Така б людина точно не стала згадувати про викрадений автомобіль.

– Зверніться до поліції, – жінка, що стояла за касою, говорила ліниво, розтягуючи гласні.

– Звісно, – роздратовано. – Тільки всі пости зайняті пошуком терористів.

Чоловік стояв біля прилавку. Від Романи його відгороджував торговий стелаж з батончиками, цукерками та напоями. Не надто надійна перепона, але достатня, щоб лишатись непоміченою.

«Чорт, чорт, чорт! – присіла, ще більше укриваючись за поличками, і перевела погляд на двір. Поліціант вже вийшов з автомобілю, але в магазин не заходив. – Чорт!»

Треба було перечекати. Шукали автівку, а не дівчину. Вона була в безпеці. Вони не знають про неї, чи як вона виглядає.

«Йому нема сенсу заходити далі. Нема, – Романа намагалась не дихати, аби не створювати шуму. Аби не привертати уваги. – Він зараз піде звідси. І все буде гаразд».

– Он один стоїть, – продовжив жіночий голос.

– Бляха, ти можеш сказати нормально, бачила чи ні?!

– Заплати їй, – другий чоловічий голос.

Романа з жахом підтягла аптечки до грудей. І обережно визирнула з-за стелажа, аби побачити одну пару ніг. Тільки одну. На два різних голоси.

«Де другий?» – сперло в грудях.

– Хованки? – холодний голос долинув з іншої сторони.

Другий чоловік обійшов стелаж. І завмер між вікном і Романою, з кривою посмішкою на обличчі. Всього лише за кілька кроків від неї.

«Чорт», – остання думка. А далі все знову змазалось.

Дівчина, як була навприсядки, чкурнула в бік, збиваючи стелаж прямо на першого нападника. Чоловік досі її не бачив і явно не очікував падіння на себе шоколадних батончиків, що різко скотились з поличок.

– Якого біса?! – вигукнув, схопивши пару коробок із цукерками прямо по голові.

Стелаж хитнувся в інший бік, з більшою амплітудою. І Романа, підхопившись на ноги, ще більше на нього налягла, перевертаючи на другого чоловіка.

– Здохніть, – зло. З цього боку стояли скляні пляшки з напоями. Вони майже одночасно зісковзнули вниз, на і під ноги нападника. І хоч насправді чоловік не постраждав, встигнувши відскочити у бік. Але це дало Романі час. Кілька зайвих секунд.

Їй треба було лише вибігти на зовні.

– Допоможіть!

Поліціант дивився в її бік. Шум в магазині безперечно привернув його увагу, змусив підхопитись і підійти ближче.

– Хапай її! – з-за спини.

«Що?»

Вона встигла лише вибігти на двір, дивом проскочивши повз першого убивцю. Поліціант так і не витягнув зброї. Натомість чоловік перехопив її за плече. Збив з ніг. І жорстко приложив до капоту.

– Ні, – з придихом. – Ні! Відпустіть!

Страх.

Це все, що вона відчувала, брикаючись в руках поліціанта. Билась ногами, крутилась, вириваючись з рук. І перелякано слідкувала, як виходять нападники.