Сільвана Де Марі - Останній ельф

Було цілком очевидно, що ота дівчина — не хто інша, як дочка Монсера та Сайри: материні риси обличчя поєднувалися в неї зі смаглявістю її батька. Він міг би й сам це зауважити. Вона така ж відважна й шляхетна, як і її батько з матір’ю. Видно було, як вона раз у раз підбадьорює меншу дівчинку й хоче її захистити. Шкода тільки, що вона, як і її батьки, так легко піддається поривам люті, ще й із цілковито незрозумілих мотивів! Йорш мав би сам здогадатися, що в дівчини горе, що вона нещасна, голодна, до краю втомлена, — і мав би найперше захистити її та забрати звідти в безпечне місце, а не лишати там, наразивши на смертельну небезпеку.

А все через те, що біль другої дівчинки, тієї меншої, з покаліченою рукою, вразив його, наче удар каменем, і він не одразу усвідомив, у якому порядку краще було б усе робити: спершу забрати обох дівчат подалі звідси, а тоді вже загоювати рани й розраджувати горе…

Дракон із розумінням кивнув, беручись за третього глухаря, який підрум’янювався на рожні з вербової гілки над вогнищем із шишок та розмарину, запашний дим від якого змішувався з ароматом смаженого м’яса.

— Як ти можеш таке їсти? — з гіркотою в голосі запитав ельф.

— Кусаю передніми зубами, а тоді жую задньобічними, — люб’язно пояснив дракон. — Давай з’ясуємо, що було далі. Чому ти зімлів?

— Відрощувати дівчинці палець — то був жахливий досвід. Я мав би пригадати, як то було — вигоювати твою рану, і помножити це відчуття в стократ. Я мав би передбачити, що це зробить мене геть недієздатним — і мав би зрозуміти, що краще відкласти це на потім. Та найгірше було, коли я дізнався, що вони загинули через мене… через мене… — Йоршеві очі втупилися в порожнечу. — Усе це таке… таке… — він не знаходив потрібного слова.

— Дурне, смішне, безглузде? — підказав йому Ерброу, беручись за четвертого глухаря. Він ще й насміхається? Злість переповнила Йорша настільки, що він аж забув про свій біль.

— Та як ти смієш? Як ти можеш? — він вимахував руками, підшукуючи слова, що разили б так само боляче, як був уражений він сам. — Дурна, безтямна звірюка, виплодок звірюки ще дурнішої, ще безтямнішої, отупілої й замилуваної в ідіотських казочках. Як ти можеш сміятися? Ця прекрасна дівчина — нещасна й осиротіла через… через те, що я… через те, що вони… врятували мене!

Дракон, однак, анітрохи не знітився. Незворушно наминаючи п’ятого глухаря, він пояснив:

— Я сміюся з тебе, а не з неї. Ця прекрасна дівчина — нещасна сирота не з твоєї вини, а з вини тих негідників, які накинули зашморг на шию її батькам і, не вдовольнившись цим, ув’язнили її саму в місці, порівняно з яким яма зі зміями здавалася б раєм. Ми відповідальні тільки за власні вчинки. Марсель і Саллі, чи як там їх у біса звали, вирішили врятувати тебе й мали на це повне право. То був їхній вибір. Зрештою, якби не ти, вони, мабуть, ніколи б не познайомилися, і їхня прекрасна дочка не з’явилася б на світ. Але суть не в цьому. Пам’ятаєш історію про гномів із часів другої рунічної династії? Спочатку їх переслідували за те, що вони носили бороди, а потім за те, що були без борід. А все тому, що люди хотіли привласнити їхні копальні, бо вирушали на дослідження східних морів і потребували срібла для спорядження кораблів.

Дракон зробив паузу, щоб відкусити шматок шостого глухаря, а тоді повів далі:

— Ті, що в Даліґарі, хотіли 6 мати дурних і бідних, у всьому залежних, підданих, а ці двоє не погоджувалися бути ні дурнями, ні бідняками. Якби не ти, даліґарські правителі знайшли б інший привід і все одно звели б їх зі світу. Поглянь на це з іншого боку: ти завдячуєш їм життям, то радій і живи так, щоб воно не було марним. Досить уже кудкудакати, наче глухар, у якого вискубли хвоста. Піднімай свій зад і ходімо рятувати твою приятельку, як там її звати?

— Робі. Інша дівчинка називала її Робі.

— Робі? Люди, очевидно, мають хист вигадувати імена, які геть нічогісінько не означають. Їм невтямки, що ім’я важливе. То який наш план? Коли вилітаємо по неї?

Йорш почувався вже значно краще.

— Полетимо вночі. У якусь безмісячну ніч. Таку, як оця, — Йорш відчував, як з кожною хвилиною йому прибуває сили. Нічого ще не втрачено. Дракон має рацію. — Повернемося туди цієї ж ночі. Просто зараз, — заявив він рішуче.

— Дай-но хоч я доїм свій підвечірок, — зітхнув дракон. Він якраз розправлявся із сьомим глухарем, а всього на вербовій гілці їх було двадцять один. — Ніколи не дадуть поїсти в спокої.

Йорш укинув до рота жменю золотистих бобів і заходився збирати свої манатки. Він узяв ельфійського лука зі стрілами, бо, як казав дракон, «ніколи не знаєш, чого чекати», і заповітну торбинку із синього оксамиту, до якої поклав мамину книжечку з поезіями й дзиґу, якою гралися ще його тато з мамою, коли самі були дітьми.

— О, це, як я бачу, найнеобхідніші речі. Якщо на нас нападуть лучники, ти зможеш почитати їм поезії чи забавити дзиґою, — іронізував дракон.

Йорш нічого на це не відповів. Решту місця, що лишалося в торбинці, він щільно напакував золотистими бобами. Принаймні одну із проблем цих дівчат — голод — можна буде вирішити відразу.

Йоршева одежа все ще тхнула пташиним послідом, хоча після того, як вона добряче прополоскалася вночі під зливою, а тоді провітрилася на буревії, запах був уже не такий відразливий. Так чи сяк, у Йорша склалося враження, що в його манері одягатися було не все гаразд. Не маючи інших варіантів, він обмежився тим, що трохи оновив свій костюм. Він обдер верхній шар тканини — отой з гаптуванням і дірчастими візерунками, що звалися мереживом, обірвав пишні рукави, що сковували його рухи, а також укоротив поділ сукні до рівня колін, щоб не треба було більше зав’язувати її на поясі. Зрештою в нього вийшло щось на кшталт чернечої ряси невиразного сірого кольору, яка вже майже не смерділа й чимось нагадувала туніки давніх мудреців чи алхіміків.

Дракон з кожним днем ставав усе більшим і більшим. Він уже виріс завбільшки з Ерброу-старшого, а розмах крил був такий, що дракон ледь поміщався на майданчику перед печерою. Юнак виліз йому на спину,