Сільвана Де Марі - Останній ельф

і дракон упевнено піднявся в повітря, не зважаючи на шквальний штормовий вітер. У непроглядній темряві ночі, зусібіч оточені стіною дощу, вони раз у раз губили напрямок, тоді сперечалися, у який бік летіти, знову збивалися з курсу й знову сперечалися про те, чия в цьому вина. Ближче до світанку небо нарешті трохи просвітліло, і з темряви проступили бліді обриси пагорбів і напівзруйнованої кошари, оточеної частоколом. Йорш лишився сухим, але крила Ерброу були такі мокрі, що дракон ледь міг летіти. Приземлившись за невеликим ліском на краю тієї луки, де Йорш здійснив чудо воскресіння миші, вони почали радитися, що робити далі. Йорш дещо читав на тему військової тактики та стратегії і з ледь прихованою гордістю заходився викладати два придумані ним плани: основний і резервний. Ідея була в тому, щоб прокрастися всередину старої кошари, — це мав зробити… ем-м-м… менш помітний з них двох, тобто Йорш, тоді як Ерброу тримався б трохи позаду, щоб не дати обійти їх з тилу й прикривати шляхи відступу.

Якийсь час усе йшло добре, — якби не гуси. За огорожею хлівця Страмаццо, що знаходився перед його ошатним, оповитим виноградною лозою домом з дерева та каменю, чувало четверо білосніжних гусей, які, віддзеркалюючись у калюжі, здавалися вдвоє численнішими. Тільки-но Йорш наблизився до огорожі, вони здійняли гелготіння, якого світ не чув. Ельф згадав, що давні царі, бувало, використовували гусей, щоб охороняти свої палаци від злодіїв або нападників, і віддав належне мудрості цього методу. Тракарна й Страмаццо прожогом вискочили надвір — звісно, у спідньому. Вояки висипали зі своїх вартівень з мечами наголо й луками напоготові. Якусь мить усі вони дивилися одне на одного, аж поки в ситуацію не втрутився дракон: він роззявив свою пащу й жахливо ревнув, а тоді випустив струмінь полум’я, який пронизав пелену дощу, залишивши по собі довгу смугу туману. Під її прикриттям усі дременули навтьоки: найпершою Тракарна, за нею вояки, шпортаючись об свою ж зброю й обладунки, а за ними Страмаццо, що насилу тяг свій товстенний зад у світло-зелених штанях.

Лишилися тільки діти, усе ще замкнені в брудній кошарі.

— Який там твій резервний план? — увічливо поцікавився дракон.

Замок на щойно поставлених дверях Йорш відімкнув самою лиш силою думки: клац!

Двері відчинилися. З десяток до смерті нажаханих дітей з’юрмилися в одному з кутків кошари й звідтіля спостерігали за ельфом, але насамперед за Ерброу, чия тінь видніла по той бік дверей.

— Я впісялася, — прошепотіла жалісно одна з менших дівчат.

— Ну, це не так і страшно, — потішила її Каля, — так тебе буде не дуже смачно їсти.

— Мене звати Йорш, — відрекомендувався ельф. Йому вже набридло, що у відповідь йому бажають «на здоров’я», а тому він вирішив назватися скороченим іменем.

Діти й далі тулилися одне до одного в кутку кошари. Переляканий плач не припинявся, а навпаки, ставав усе пронизливішим.

— Зроби щось, аби заспокоїти їх, — мовив ельф до дракона.

Ерброу почав спантеличено бурмотіти щось собі під ніс, шукаючи в пам’яті предків якусь підходящу ідею, і врешті роззявив пащу в спробі посміхнутися, вищиривши, крім передніх іклів, також середньобокові та середньопроміжні зуби, — але від цього перелякане квиління дітвори стало ще гучніше.

— Придумай щось краще! — простогнав Йорш.

Драконова посмішка стала ще ширша: з’явилися й задньокутові зуби, які були найдовші з усіх, а до того ж загнуті. Декотрі з дітей від жаху впали на землю, благаючи не їсти їх.

— Та годі вже, що за дурня! Дракони не їдять людей! — мовив Йорш роздратовано. Він уже побачив, що Робі тут немає. Треба було 6 якнайшвидше заспокоїти когось із дітлахів, щоб той пояснив, куди вона поділася.

Та гармидер не припинявся, ба навіть наростав: жалібні стогони чергувалися із благаннями про пощаду. Тепер діти прохали вже не тільки Ерброу, щоб той не їв їх, а також його, страхітливого ельфа, щоб він не вбивав їх у своєму лютому гніві.

Йорш не знав, що й робити. Усе, що він тільки не пробував: кричав, махав руками, запалив невеликий смолоскип, почеплений на стіні коло входу, — лякало дітей іще більше.

Нарешті гамір усередині кошари заглушило ричання дракона, і темряву розсіяв черговий струмінь полум’я. У повітрі полинув запах смаженого, ледь підгорілого м’яса. Умить запала цілковита тиша.

— Хто хоче трохи смаженої гуски? — запитав дракон. — Прекрасна, гладка гуска — не те, що ви, шкіра та кості. Ви думаєте, що маючи у своєму розпорядженні цілий хлівець, я міг би спокуситися на вас, купу завошивлених скелетів? Гей, ви двоє, — оті, що трохи більші, — звернувся він до Крешо та Морона, — один хай піде й нарве розмарину, а другий — підшукає кілька добрих гілок, щоб зробити рожни. Розправимося із цим хлівом.

Він не встиг навіть договорити, як дітвора висипала назовні й побігла до огорожі, з-за якої линув ні з чим незрівнянний запах — запах чогось, у що можна вп’ясти зуби й відчути, як наповнюється шлунок і відступає голод, туга, смуток та страх, що завжди гніздяться в пустому череві.

— Дужчий за страх буває тільки голод, — коротко пояснив дракон. — Так є в собак, котів, людей, золотих рибок, драконів, тролів. Ельфів я ще не вивчив як слід, тому щодо них мушу втриматися від суджень.

Каля не побігла надвір разом з іншими. Вона підійшла до Йорша, глибоко вдихнула, проковтнула слину — і лишилася стояти коло нього. Йорш опустився навколішки, щоб його очі були на рівні Калиних.

— Куди забрали Робі? — запитав він лагідним голосом.

Каля заспокоїлася, ще раз ковтнула слину, а тоді нарешті змогла вимовити:

— До Даліґара, її забрали до Даліґара. Я чула, як Тракарна зі Страмаццо говорили про це. Вони забрали її в якісь «підземелля старого палацу» — не знаю, де це.

— Я знаю, — сказав Йорш. — Я побував там ще малим.

Каля знову проковтнула слину.

— Вони казали… вони казали… я думаю, вони хочуть з нею щось зробити… Тракарна била її… сильно била.

— Не бійся. Я заберу її звідти. Не переживай. Усе буде добре.

Йорш повторив це ще кілька разів, стараючись заспокоїти не тільки дівчинку, а й себе. Усе буде добре. Мусить бути добре.

Каля кивнула. Її очі наповнилися сльозами, але вона стрималась і не розплакалась.

Йорш розвернувся, щоб іти геть. Він був уже у дверях, коли Каля ще щось пролепетала.

— Що ти сказала? — перепитав Йорш, оглянувшись.

Каля несміло підняла ліву ручку з розчепіреними пальцями й знову глибоко вдихнула.

— Дякую за палець, — сказала вона, цього разу вже цілком виразно.

За ті