Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

22

Спіріт Лейк, 8 червня 1915 року

Другого червня, наступного дня після повернення Олени до Ліллієнвілля, Фраймани дивилися, як помирає від тифу їхній старший син Ґюнтер, якому було всього п’ять років, і нічого не могли вдіяти. Жозеф Лявальєр приїхав вчасно, щоб провести останнє причастя. Приголомшена, переймаючись за своїх молодших дітей, Абіґаль усім заборонила заходити до неї в дім, навіть своїм батькам і сестрі Ґретель.

Табірний лікар замовив вакцину, яку доставили поїздом за три дні. Лікар спочатку зробив щеплення дітям двох років і старшим, а потім настала черга дорослих. Епідемії ледве вдалося уникнути. Згодом матері поскаржилися на харчі, які постачала їм армія; вони заявили, що інфікована їжа була загрозою їхнім дітям і призвела до смерті малого Ґюнтера.

Страждання об’єднали Олену й Абіґаль, тож вони відновили стосунки, а Ґретель час від часу приєднувалася до них, щоб поговорити про минуле, їхнє колишнє життя та мрії, які їм мріялися до того, як загроза збройного конфлікту змусила їх втекти зі своїх країн. Подруги майже не торкалися драм, що пережили нещодавно — вони були ще надто болісними. Але такі розмови, сам факт того, що вони не відчували себе одинокими, дозволило трьом жінкам, які зустрічалися то на ґанку, а то на задньому дворі, не втратити духу.

Абіґаль хотілось би, щоб її чоловік обійняв її і поплакав з нею, та, зосереджений на власному болю, Ганс став мовчазним і грубим. Він уважав за краще сісти десь у хатньому кутку й працювати над дерев’яним коником, якого обіцяв зробити старшому сину. Дуже часто в нападі гніву він кидав інструменти й лаявся.

— Я віддам його Іммі, — сказав він дружині, яка хотіла, щоб він стишив роботу й підтримав її в горі. — Наша донька буде рада отримати подарунок.

Коли ж вона наполягала, він сказав, що то її не стосується й різко попросив дати йому спокій. Абіґаль ніколи раніше не бачила свого чоловіка таким, але вона сама, глибоко нещасна, не мала чим його утішити, якщо він віддавав перевагу оплакувати своє дитя на самоті.

Восьмого червня зранку увагу всього табору Спіріт Лейк привернув поїзд з Онтаріо. У перших променях ранкового сонця величезна маса заліза зупинилася біля огорожі з колючого дроту, щоб військові зняли гроб з ялинових дощок. М’яка весняна погода підштовхувала багатьох ув’язнених до втечі, але, заблукавши в густому лісі, переслідувані комарами й дикими звірями, втікачі самі поверталися до табору, хіба що їх швидко ловили й повертали в табір під прицілом зброї. У ніч з 5 на 6 червня двоє в’язнів, які краще підготувалися до втечі, до того ж могли розраховувати на допомогу ззовні, вислизнули з табору під носом у вартових. Їх не було протягом двох днів. Їхня втеча відродила надію у в’язнів. Нарешті двоє з них вирвалися на свободу.

Та напередодні ввечері поповзли чутки, що тих двох піймали. Казали, що один загинув від кулі, але жодних підтверджень не було. В’язні, насамперед сім’ї втікачів, хотіли, щоб то були тільки чутки, поширені в намаганні налякати, а у Франка Вензеля й Івана Григоращука вийшло накивати п’ятами. На жаль, того раннього ранку на дерев’яній платформі стояла справжня труна, у якій покоївся Іван Григоращук. Найближчим його друзям дозволили провести його в останню путь на кладовище, що за пів милі від табору. Франк Вензель, його товариш у нещасті, розгублений, теж ішов у тій похмурій процесії. Біля могили до ходи долучилися чоловіки й жінки із села. Анна, сестра Франка, побачивши брата, з плачем кинулася в його обійми. Тісно притулившись, вони дивилися, як їхнього друга опускають у землю. Для в’язнів єдиним полегшенням, прописаним у Гаазькій конвенції, була заборона покарання за спробу втечі.

Літо минало досить мирно, попри реальний побут. Спекотні дні були виснажливими для в’язнів, які працювали на вирубуванні лісу, розчищали, корчували ліс і прокладали канали. Ця виснажлива праця приносила їм двадцять п’ять центів на день, суму, яку отримували солдати канадської армії додатково до їхнього грошового забезпечення, якщо їх направляли на додаткові роботи. Військові, що їх