Джон Апдайк - Іствікські відьми

в будинок, — хоча з її м’язів ще не вийшов весь теніс. — Хіба що, може, хтось хоче зіграти один на один.

Джейн мовила:

— Може, Дерріл.

— Ой, він надто гарно грає і просто порве мене.

— Я так не думаю, — м’яко сказала Дженні, яка бачила розминку їхнього господаря, однак усе ще не розгледіла всю його дивовижність. — Ви в набагато кращій формі. А він доволі дикий, так?

Джейн Смарт сказала холодно:

— Дерріл Ван Горн — найцивілізованіша людина, яку я знаю. І найтолерантніша. — І дратівливо продовжила: — Лексо, люба, годі вже колотитися там. Усе одно змиється у ванні.

— А я не взяла із собою купальника, — мовила Дженніфер, її розширені очі бігали від обличчя до обличчя.

— Там темно, ніхто нічого не побачить, — сказала їй Зукі. — Або, якщо хочеш, можеш збігати додому.

— О, ні. Там надто гнітюче. Ніяк не перестану уявляти собі, як у повітрі звисає татове тіло, й боюся піднятися перебрати речі на горищі.

І тут Зукі подумалось, що коли вони втрьох мають дітей, про яких треба піклуватись, то Дженніфер із Крістофером самі є дітьми, які піклуються про себе. Її почало мучити печальне видіння Клайдового причандалу, батьківського, який міг би належати її власному батькові й направду скидався на свого роду релікт: жовтуватий зі спіднього боку, коли ерегований, і з неймовірно довгими сивими волосинами, ніби з голови літньої жінки, що звисали з яєчок. Не дивно, що він надто гостро зреагував, коли вона розсунула ноги. Зукі вивела інших жінок із тенісного купола, чиї овальні двері розщібалися з обох сторін, і це треба було робити швидко, аби не випускати тепле повітря.

Напівпомерлий грудневий день кусав їх за обличчя й узуті в кросівки ноги. Вуглик, той огидний Александрин лабрадор, і Деррілів плямистий нервовий колі, Носик, які разом загнали й роздерли якесь пухнасте створіння в невеличкому лісі на острові, прибігли й заскакали довкола них, їхні чорні писки були закривавлені. Землю колись опуклого газону, що вів до будинку, розрили бульдозери під час будівництва корту цієї осені, і грудки дерену й глини, замерзлих на кістку, утворювали ненадійний для ходу місячний ландшафт. Сльози, що виступили на очах Зукі від холоду, надавали її компаньйонкам веселкову ауру, а від розмови боліли щоки. Ступивши на твердь під’їзної доріжки, вона кинулася бігти; в неї за спиною решта чвалала по гравію, начеб якась єдина незграбна істота. Великі дубові двері болісно рипнули від її поштовху, ніби скрикнули, і у фойє з мармуровою підлогою і слонячою ногою в обличчя їй вдарила сірчана теплова подушка. Фіделя ніде не було видно. Йдучи на гудіння голосів, жінки знайшли Дерріла та Крістофера сидячими на протилежних кінцях круглого, оббитого шкірою столу в бібліотеці. На столі між ними лежали розкладені старі книги коміксів і чайна таця. Понад ними висіли меланхолійні набиті голови лосів та оленів, залишені спортивними Леноксами: скорботні скляні очі, що не кліпали, хоча й були вкриті порохом.

— Хто виграв? — спитав Ван Горн. — Добрі чи лихі?

— Що, гірша відьма вчена, як родима? — спитала Джейн Смарт, усаджуючись на малинове крісло-мішок під горою зв’язаних докупи таємничих, з вицвілими корінцями, томів, підписаних павутинистою латиною. — Виграла свіжа кров, — сказала вона, — як воно зазвичай і буває.

Кудлатий, потворний Пальчик непорушно стояв, мовби статуетка, біля самого каміна, так близько до язиків полум’я, що здавалося, його вуса от-от спалахнуть; а зараз, з великою гідністю, він наблизився до щиколоток Джейн і, так ніби білі спортивні шкарпетки Джейн були дряпучками, глибоко встромив у них свої вигнуті кігті, водночас високо піднявши хвіст і потрусивши ним, мовби блаженно мочачись. Джейн зойкнула й носком кросівка запустила тварину високо в повітря. Пальчик перекрутився, ніби велика сніжинка, і безшумно приземлився на чотири лапи біля того місця, де в підставці виблискували кочерга з латунним набалдашником, щипці й лопатка для попелу. Очі ображеного кота кліпнули і приєдналися до того латунного блиску; вертикальні зіниці в жовтих райдужках звузились, споглядаючи це зборище.

— Вони взялися за свої брудні трюки, — повела Зукі. — Я почуваюсь обдуреною.

— Ось вона — риса справжньої жінки, — пожартував Дерріл Ван Горн своїм гортанним, замріяним голосом. — Вона завжди почувається обдуреною.

— Дерріле, годі вже бути таким нудним і ущипливим, — сказала Александра. — Крісе, той чай смакує так само добре, як і виглядає?

— Непогано, — спромігся витиснути з себе хлопець, насмішкувато, не дивлячись нікому в обличчя.

Звідкись матеріалізувався Фідель. Його куртка кольору хакі виглядала пожмаканою більше, ніж зазвичай. Це він був на кухні з Ребеккою?

— Té para las señoras y la señorita, por favor[64], — сказав йому Дерріл.

Фіделева англійська була відмінна й щораз більш ідіоматична, проте частиною їхніх взаємин «господар — слуга» було те, що вони розмовляли іспанською за умови, якщо Ван Горн знав, як це сказати.

— Sí, señor[65].

— Rápidamente[66], — вимовив Ван Горн.

— Sí, sí.

Він пішов геть.

— Але ж як гарно! — вигукнула Джейн Смарт, хоча, направду, щось тут розчарувало й засмутило Зукі: весь будинок нагадував сценічну декорацію, неймовірну, якщо дивитися з одного кута зору, а з решти — повну прогалин і нерозібраної занедбаності. Він був імітацією справжнього дому десь-інде.

Зукі пхикнула:

— З мого організму ще не вийшов теніс. Дерріле, ходімо зіграємо сам на сам. Поки ще світло. Ти якраз вдягнений і все таке.

Він похмуро мовив:

— А як же молодий Кріс? Він також ще не грав.

— Я певна, він не хоче, — сестринським тоном озвалася Дженніфер.

— Я не гравець, а смердючка, — погодився хлопець.

Він дійсно смердить, фе, подумала Зукі. Дівчина його віку була б така потішна, жвава й соціально чутлива, вбираючи враження, перетворюючи їх на флірт і симпатію, обертаючи цю кімнату на свою павутину, своє гніздечко, свій театр. Зукі почувалася трохи нестямно, стоячи й куйовдячи своє волосся, балансуючи на грані грубості й ексгібіціонізму й достоту не розуміючи, що було тому виною, хіба почувала деяку ніяковість через те, що привела сюди Ґебріелів — ніколи знову! — і не мала сексу з чоловіком, відколи два тижні тому Клайд наклав на себе руки. Днями вона посеред ночі спіймала себе на тому, що думає по Еда, міркує, що він робить там, у підпіллі, з тією малою задрипаною селючкою Дон Поланскі.

Дерріл, сприйнятливий і чуйний у своїй грубій манері, звівся у своїх червоних спортивних штанах і вдягнув пурпурову жилетку й помаранчеву мисливську кепку «Дей-Ґло» з козирком і вухами, яку часом надівав задля жарту, і підняв свою ракетку, алюмінієвий «Хед».

— Один швиденький сет, — застеріг