Джон Апдайк - Іствікські відьми

він, — з тай-брейком до семи очок, якщо закінчимо шість-шість. Якщо перша подача перетвориться на жабу, тобі штраф. Може, хтось хоче подивитися?

Ніхто не хотів, усі чекали на свій té. Тож двоє, самотньо, ніби подружня пара, вийшли в сірий надвечірок — тихі ліси, лавандові кущі й емальована зелень неба на сході — до купола з його цвинтарною закритістю й тишею.

Гра пройшла шикарно; Дерріл не лише грав, як робот, виглядаючи незграбно, однак діючи непогрішно, але й витягував із Зукі неймовірні удари, неможливі підбирання перетворились на співучі вильоти; сегментовані горизонталі й вертикалі корту мініатюризувались її надприродною швидкістю і вправністю. М’яч зависав, ніби місяць, коли вона неслась до нього; її тіло стало інструментом думки й потрапляло туди, куди їй хотілося. Вона навіть спромоглася на два верхніх бекхенди. На піку своїх подач вона натягувалась, як лук, що випускає стрілу. Вона була Діаною, Ізідою, Астартою. Вона була жіночою грацією та силою, що в цей срібний момент скинула із себе накидку поневолення. По кутках мишасто-сірого купола згромадився морок; небесні ілюмінатори висіли вгорі, як велетенська аквамаринова корона; її очі більше не бачили свого темного опонента, що брьохався, тупцяв і сопів із дальнього боку від сітки. М’яч усе повертався і, на швидкості, зринав у неї перед обличчям, ніби хижак, що повсякчас перероджується з фарбованого асфальту. Стук, стук, продовжувала відбивати вона, і м’яч знай меншав і меншав — до розміру гольфового м’яча, до розміру золотої горошини, і нарешті з чорнильного дальнього боку від сітки не почулося відбивання, лише глухий, шкірянистий звук, і гра завершилась.

— Це просто блаженство! — гукнула Зукі тому, хто там був.

Звідтіля продерся й гримнув голос Ван Горна:

— Я прислужився тобі, а як на рахунок прислужитися мені?

— О’кей, — сказала Зукі. — Що мені зробити?

— Поцілувати мене в зад, — хрипко промовив він.

Він підставив його їй через сітку. Той був волохатий, чи то пухнастий, залежно від вашого ставлення до чоловіків. Крутнув ліворуч, праворуч…

— Посередині, — попросив він.

Запах здавався повідомленням, яке йому треба було донести, словом, принесеним здаля, не те щоб цілком несолодкий, подув верблюжого секрету, що доносився крізь поли шовковистих наметів табору Владики драконів у пустелі Гобі.

— Дякую, — сказав Ван Горн, натягуючи штани. У темряві він звучав, як нью-йоркський таксист, деркуче.

— Я знаю, тобі це здається чимось дурним, але воно дає мені підсилення достобіса.

Вони разом піднялися пагорбом, піт Зукі запікався на її шкірі. Вона міркувала, як їм удасться провести все у ванній разом із Дженніфер Ґебріел, що не виказувала жодного наміру піти.

Всередині будинку її неотесаний братик сидів сам у бібліотеці, читаючи грубу синю книгу, яка, як побачила Зукі, зиркнувши йому через плече, виявилася зв’язкою коміксів. Чоловік у плащі, в темно-синій масці із загостреними вухами: Бетмен.

— Повна, хай йому, колекція, — похизувався Ван Горн. — Влетіло мені в копієчку, особливо ті, що старіші, ще з часів війни, які, якби мені в дитинстві стало клепки зберегти, принесли б мені цілий статок. Господи, я змарнував ціле дитинство, чекаючи випуску за наступний місяць. Мені подобався Джокер. Подобався Пінгвін. Подобався Бетмобіль у тому підземному гаражі. Ви обоє надто молоді, аби зацінити, що воно таке.

Хлопець вичавив із себе ціле речення:

— Його показували по телеку.

— Так, але вони там перегравали. Не треба було робити того. Обернули його на смішки, а це ознака до дідька поганого смаку. Он у старих коміксах — отам справжнє зло. Те біле обличчя марилось мені у снах, я не жартую. А як тобі Капітан Марвел?

Ван Горн витягнув з полиці ще одну зв’язку, переплетену червоним, а не синім, пристрасно й водночас комічно гримнувши «Ша-ЗАМ!» На подив Зукі, він умостився в крісло й заходився гортати сторінки, його велике обличчя задоволено хиталося.

Зукі пішла на слабке звучання жіночих голосів крізь довгу залу занедбаного поп-арту, невеличку кімнатку нерозпакованих коробок і подвійні двері, що вели до встеленої сланцем ванної. Світло ламп у круглих ребристих западинах було приглушене до мінімуму. Червоне вічко програвача спостерігало за м’яким плином Шубертової сонати. Над поверхнею води стриміли три голови із заколотим волоссям. Голоси шелестіли, і жодна голова не повернулася подивитися, як Зукі роздягається. Вона вислизнула з численних цупких шарів тенісного одягу й оголена пройшла крізь вологе повітря, сіла на кам’яному краї й вигнула спину, щоб віддатися воді, спершу до нестерпного пекучій, а тоді вже ні, ні. Ох. Неквапно вона перетворилася на нову сутність. Вода, ніби сон, забирає геть нашу природну важкість. Навколо неї бовтались знайомі тіла Александри і Джейн; хвилі від них та від неї злилися в єдиному цілющому хвилюванні. Кругла голівка й округлі плечі Дженніфер Ґебріел покоїлися в центрі її поля зору; круглі груди дівчини плавали попід самою поверхнею прозорої чорної води, і в ній її стегна й ноги виглядали куценькими, як у незапланованого зародка.

— Ну хіба не славно? — спитала в неї Зукі.

— І правда.

— І він керує всім цим, — пояснила Зукі.

— Він приєднається до нас? — спитала Дженніфер боязко.

— Не думаю, — сказала Джейн Смарт, — не сьогодні.

— З поваги до тебе, люба, — докинула Александра.

— Я почуваюся затишно. Це ж правильно?

— А чому ні? — спитала одна з відьом.

— Почувайся затишно, поки можеш, — порадила інша.

— Ці лампочки, вони як зірки, правда ж? Ну тобто, вони так розсипані.

— Дивись.

Вони вже всі вміли керувати там усім. Одним натиском пальця від’їхав дах. Перші бліді кульчики — планети, червоні гіганти — показали, що надвечіркове материнське бірюзове склепіння — це ілюзія, ніщо. Існують сфери поза сферами, кожна з них прозорішає або ж згущується з плином днів і років.

— Боже милий. Тепер ми надворі.

— Сскажи.

— Але мені, однак, не холодно.

— Температура зростає.

— Як гадаєте, скільки грошей він вклав у це?

— Тисячі.

— Але для чого? З якою метою?

— Для нас.

— Він любить нас.

— Лише нас?

— Ми точно не знаємо.

— Це не корисне питання.

— Хіба вам не подобається?

— Так.

— Ссаме так.

— Але, думаю, нам із Крісом уже час додому. Треба погодувати тварин.

— Яких тварин?

— Фелісія Ґебріел казала, що нам не варто марнувати протеїн на тварин, коли в цей час в Азії всі голодують.

— А я й не знала, що Клайд і Фелісія мали тварин.

— Не мали. Але невдовзі по тому, як ми сюди переїхали, хтось уночі підкинув у наше «вольво» цуценя. А трохи згодом прибився кіт.

— А тепер поглянь на нас. Ми всі маємо дітей.

— Бідолашні занедбані малі замазури, — сказала Джейн Смарт жартівливим тоном, який