Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

XVII. Товариш метра Амбруаза Паре

Віз з Коконна та з Ла Молем рушив у вечірньому присмерку до Парижа слідом за гуртком людей, що їхали попереду. Він зупинився в Луврі; візник дістав щедру нагороду. Поранених перенесли в апартаменти герцога д’Алансона і послали по метра Амбруаза Паре.

Коли він прибув, поранені не прийшли ще до пам’яті.

Ла Моль потерпів менше: шпага ударила його під праву пахву, але не попсувала жодного важливого органа; у Коконна ж були пробиті легені, і від дихання, що виривалося з рани, колихався вогонь на свічці.

Метр Амбруаз Паре не ручився за життя Коконна.

Пані де Невер була в розпачі, бо саме вона, бувши впевнена в силі, вправності й сміливості п’ємонтця, не дала Маргариті припинити бій. Вона охоче звеліла б перенести Коконна в будинок де Гіза, щоб доглядати його вдруге, як доглядала після першої пригоди, але щохвилини міг прибути з Рима її чоловік, і йому здалося б дивним, що в його сімейному помешканні розташувався хтось чужий.

Щоб приховати причину поранень, Маргарита звеліла перенести обох молодих людей до свого брата, де один з них уже й раніше містився, і сказала, що дворяни попадали з коней під час поїздки; але правда відкрилась через подив капітана, що був свідком бою, і при дворі незабаром стало відомо, що з’явилось двоє нових обранців слави.

Обох поранених лікував той самий хірург і однаково дбав про того й другого, але вони проходили різні стадії одужування, залежно від тяжкості їх ран. Ла Моль, не так тяжко поранений, перший прийшов до пам’яті. А Коконна лежав весь час у пропасниці, і поворот його до життя був зв’язаний з проявами найжорстокішої гарячки.

Хоча Ла Моль і лежав в одній кімнаті з Коконна, але він, прийшовши до пам’яті, не бачив свого компаньйона або не подавав знаку, що бачить його. Коконна, навпаки, як тільки розплющив очі, зараз же вп’явся ними в Ла Моля з виразом, який свідчив, що пристрасть запального темпераменту п’ємонтця нітрохи не зменшилась від утрати крові.

Коконна думав, що він марить і в маренні бачить ворога, якого він, як йому здавалось, убив уже двічі, — тільки марення триває надто довго. Він бачив, що Ла Моль лежить, як і він, що хірург йому теж робить перев’язки, далі побачив, що Ла Моль почав підводитись на ліжку, тим часом як сам він прикутий до ліжка гарячкою, кволістю й стражданням, потім Ла Моль почав уставати з ліжка, ходити, спираючись на руку хірурга, далі з палицею і, нарешті, сам.

Коконна, лежачи весь час у гарячці, дивився на всі ці періоди одужування свого компаньйона поглядом то недвижним, то лютим, але завжди погрозливим.

Усе це створило в палкій душі п’ємонтця жахливу мішанину фантастичного й реального. Для нього Ла Моль був мертвий, зовсім мертвий, і не раз, а двічі, — а тим часом він пізнавав тінь Ла Моля, що лежала на такому самому ліжку, як і він; потім бачив, як ми вже казали, що тінь устає, ходить і — страшна річ — іде до його ліжка. Коконна хотів би втекти від цієї тіні хоч би на дно пекла, але вона підійшла просто до нього, зупинилась у головах, стоячи коло нього і дивлячись; в рисах її був навіть вираз лагідності й співчуття, які Коконна прийняв за вираз пекельної насмішки.

Тоді в його душі, що була, може, більше недужа, ніж тіло, запалало сліпе бажання помсти. Коконна зосередив свої думки на одному — здобути якусь зброю і нею ударити тіло чи тінь Ла Моля, що так жорстоко мучила його. Одежа його лежала на стільці, потім її винесли, бо вона вся була в крові, отже визнали за потрібне забрати її від пораненого; але на стільці залишився кинджал, і ніхто не міг і подумати, що Коконна схоче скористуватись цим кинджалом в найближчому часі. Коконна побачив кинджал; три ночі, користуючись моментом, коли Ла Моль спав, він силкувався дотягтися рукою до кинджала; тричі сили покидали його і він зомлівав. Нарешті, на четверту ніч він дотягся до зброї, вхопив її кінцями скорчених пальців і, стогнучи від болю, сховав під подушку.

На другий день він побачив щось нечуване: тінь Ла Моля, яка, здавалось, з кожним днем набиралась нових сил, тим часом як він, зайнятий весь час страшним видінням, слабшав, думаючи, як позбутись цієї тіні, — тінь Ла Моля, що ставала дедалі рухливішою, з заклопотаним виглядом пройшлася два чи три рази по кімнаті і потім, надівши плащ, почепивши шпагу, покривши голову широким капелюхом, відчинила двері і вийшла.

Коконна зітхнув вільніше; він думав, що позбувся свого привиду. Дві чи три години кров спокійніше циркулювала в його жилах, він почував себе свіжішим, ніж будь-коли від часу дуелі; коли б Ла Моля не було один день, Коконна вернувся б до пам’яті, коли б не було тиждень, Коконна може б зовсім видужав; на нещастя, Ла Моль прийшов через дві години.

Поворот його був для п’ємонтця справжнім ударом кинджала, і хоча Ла Моль прийшов не сам, Коконна навіть не глянув на його супутника.

А супутник був вартий того, щоб на нього глянути. Це був чоловік років сорока, невисокий, присадкуватий, дужий, з чорним волоссям, що спадало йому на брови, чорною бородою, що, всупереч тогочасній моді, закривала всю нижню частину обличчя; але він, здавалось, мало думав про інших. На ньому була якась шкіряна куртка, вся в рудих плямах, штани криваво-червоного кольору, грубі шкіряні черевики аж за щиколотки, шлик такого ж кольору, як штани, підперезаний він був широким поясом, на якому висів ніж.

Цей чудний чоловік, сама присутність якого в Луврі здавалась аномалією, кинув на стілець коричневий плащ і грубо підійшов до ліжка Коконна, а той, ніби в якомусь дивному зачаруванні, не відривав очей від Ла Моля, що стояв осторонь. Він подивився на хворого і, похитавши головою, сказав:

— Ви надто довго чекали, дворянине!

— Я не міг вийти раніше, — сказав Ла Моль.

— Треба було послати по мене.

— Кого?

— І то правда. Я забув, де ми. Я казав тим дамам, та вони не схотіли й слухати. Коли б слухались моїх порад, а не цього неука, що зветься Амбруазом Паре, ви давно вже змогли б шукати разом пригод або знов поштрикатися шпагами, коли таке ваше бажання. Ну, та