Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Не дуже.

— Покажіть язика, пане дворянин.

Коконна висолопив язика до Ла Моля, зробивши таку жахливу гримасу, що оглядувач удруге похитав головою.

— Ого! — пробурмотів він. — Контракція мускулів! Не можна гаяти часу. Я пришлю вам сьогодні увечері готове пиття, хай вип’є його тричі, година в годину: опівночі, в годину ночі і о другій годині.

— Добре.

— Хто йому даватиме?

— Я.

— Ви самі?

— Так.

— Даєте слово честі?

— Слово дворянина!

— А коли б якийсь лікар схотів украсти хоч трохи цього пиття, щоб розкласти його і довідатись про його складові частини...

— Я виллю його до останньої краплі.

— Теж слово дворянина?

— Присягаюсь.

— Ким прислати вам пиття?

— Ким хочете.

— А як же посланий...

— Що?

— Як доб’ється до вас?

— Я подбав про це. Він скаже, що йде від пана Рене, парфумера.

— Флорентійця, що живе на мосту Сен-Мішель?

— Атож. Він має доступ до Лувра в усяку годину дня й ночі.

Невідомий засміявся.

— Правда, — сказав він, — королева-мати завдячує йому багато чим. Добре, він прийде від парфумера метра Рене. Можу і я раз скористатись з його ім’я: він не раз приймав на себе мої обов’язки, не маючи патенту.

— Ну, — сказав Ла Моль, — можу я розраховувати на вас?

— Розраховуйте.

— Платню...

— О, ми полагодимо цю справу з дворянином, коли він буде на ногах.

— І не турбуйтесь, я гадаю, він зможе подякувати вам щедро.

— Я теж так думаю. Але, — додав він з чудною усмішкою, — люди, що мають зо мною діло, бувають звичайно невдячними, і мене не здивувало б, коли б він, одужавши, забув або не поклопотався згадати про мене.

— Добре, добре! — сказав Ла Моль, теж усміхаючись. — Я буду тут, щоб відсвіжити йому пам’ять.

— Хай так! Через дві години ви матимете пиття.

— До побачення.

— Як кажете?

— До побачення.

Невідомий усміхнувся.

— Я маю звичку, — відповів він, — казати завжди: прощайте. Отже, прощайте, пане де Ла Моль. Через дві години пиття буде у вас. Пам’ятайте, його треба випити опівночі... трьома порціями... година в годину.

Сказавши це, він вийшов, і Ла Моль залишився з Коконна сам.

Коконна чув усю їхню розмову, але не зрозумів з неї нічого: до свідомості Його доходили тільки звуки слів. З усієї розмови він зрозумів одно лише слово: північ.

Він не переставав пильно стежити за Ла Молем, який, залишаючись у кімнаті, то задумувався, то ходив з кутка в куток.

Невідомий лікар додержав слова і в призначений час прислав пиття, яке Ла Моль поставив на маленьку срібну жаровню, а сам ліг.

Це трохи заспокоїло Коконна; він теж спробував звести очі, але його гарячковий сон був тільки продовженням пропасниці, що мучила його наяву. Привид, що переслідував його вдень, знайшов його і вночі; крізь сухі повіки він не переставав бачити Ла Моля, що все погрожував йому, а якийсь голос не переставав говорити на вухо: північ! північ! північ!

Враз тремтячий дзвін годинника пролунав серед ночі і пробив дванадцять разів. Коконна знову розплющив запалені очі; гаряче дихання грудей палило сухі губи; невгамовна спрага пекла горло; маленька нічна лампочка горіла, як звичайно, і при тьмяному світі її тисячі привидів танцювали перед очима Коконна.

Тоді він побачив жахливу річ: Ла Моль устав з ліжка і, зробивши два-три круги по хаті, як яструб над пташкою, почав наближатися до нього, показуючи кулак. Коконна простяг руку до кинджала, вхопив його ручку і наготувався ударити ворога.

Ла Моль підходив ближче.

Коконна бурмотів:

— А, це ти, усе ти! Іди! А, ти погрожуєш мені, показуєш кулак, смієшся! Іди! Іди! А, ти підходиш тихенько, крок по кроку; іди, іди, я тебе заріжу.

І справді, стверджуючи рухом свою погрозу, Коконна в момент, коли Ла Моль нахилився до нього, блиснув вістрям кинджала, витягаючи його спід своєї ковдри; але зусилля, з яким п’ємонтець підіймав кинджал, розбило його сили; простягнута до Ла Моля рука зупинилась на півдорозі, кинджал випав, і вмираючий повалився на подушку.

— Ну, ну, — шепотів Ла Моль, лагідно підіймаючи його голову і підносячи йому до губів чашку, — випийте, бідолашний друже, бо ви весь в огні.

Справді, Ла Моль підносив Коконна чашку, а той прийняв її за піднятий кулак, і гарячковий мозок пораненого налякався її.

Але коли добродійний напій змочив його уста і відсвіжив груди, до Коконна знову вернувся його розум чи, краще сказати, інстинкт: він відчув, що по тілу розливається таке приємне почуття, якого він ніколи не переживав; розумним поглядом глянув він на Ла Моля, що держав його в руках і посміхався, і з очей його, ще недавно похмуро лютих, потихеньку скотилася на гарячу щоку сльоза.

— Чорт візьми! — пробурчав Коконна, спускаючи голову на подушку. — Якщо я одужаю, пане де Ла Моль, ви будете моїм другом.

— Ви одужаєте, друже, — сказав Ла Моль, — коли вип’єте три таких чашки, як оце я вам дав, і перестанете уявляти казна що.

Через годину Ла Моль, як добра сиділка, пунктуально виконуючи приписи невідомого лікаря, встав удруге, налив у чашку другу порцію пиття і підніс Коконна.

На цей раз п’ємонтець зустрів його не з кинджалом у руці, а з розкритими обіймами і з насолодою проковтнув пиття, після чого вперше заснув спокійним сном.

Третя чашка мала такий самий чудодійний ефект. Груди слабого почали дихати правильно, хоч він ще задихався. Напружені члени розпрямились, приємна вогкість виступила на гарячій шкірі, і коли на другий день метр Амбруаз Паре відвідав пораненого, він задоволено усміхнувся і сказав:

— Від цього моменту я ручуся за життя пана де Коконна. Це одно з моїх найкращих лікувань.

Наслідком цієї напівдраматичної, напівкомічної сцени, не позбавленої, проте, і певної зворушливої поезії, коли взяти на увагу дикі звичаї Коконна, було те, що приязнь між двома дворянами, яка почалася в готелі „À la Belle-Étoile“ і так жорстоко була перервана подіями Варфоломіївської ночі, відновилася з новою силою і незабаром від п’яти ударів шпаги та пістолетної кулі стала більшою, ніж дружба Ореста і Пілада[49].

Як би там не було, а й старі і нові, і тяжкі й легкі рани почали, нарешті, загоюватись. Ла Моль, прийнявши на себе