Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

Ось так, копирсаючись у думках про недосконалість нашого світу, навіть і не помітив, як дійшов до грандіозної дев'ятиповерхової будівлі з величезним написом «Обласна поліклініка», яка, за задумом градоначальників, мала легко вмістити кілька сотень лікарів і кілька тисяч хворих.

Як і думав, перед ним, на сходах і у фойє, воно ж «Реєстратура» юрмилося не менше сотні як тих, хто страждав, так і тих, хто їх супроводжував. І, знову-таки, як і припускав, над більшістю з них висіли темні хмарки демонічних сутностей.

— Непочатий край роботи, — пробурмотів тихо, подумки закочуючи рукави. Нехай це і не моя ділянка, але якщо я тут, пройти повз таку годівницю, як мінімум, безглуздо.

Піднявся сходами і вже відпрацьовано зайняв місце поряд із вхідними дверима. Так щоб як мінімум одна частина потоку змушена була протискатися повз мене.

Ммммм… Неймовірне відчуття, коли енергія поглинених демонів наповнює тебе. Навіть не знаю, з чим порівняти. Насичення? Сп'яніння? Втома та задоволення від виконаної роботи? Якось так… І неймовірне піднесення, коли настає насичення і за ним — перехід на черговий рівень. Дуже схоже на кайф від сексу. Трясця… Як би не підсісти…

Даючи собі перепочинок, ховаю руки в кишені і відходжу убік, не забуваючи при цьому поглядати на всі боки. Я ж не акумулятор заряджати прийшов.

Оп! А це вже цікаво! Схоже сьогодні мій день. Шанс був мізерний, але випав.

Усередині холу, там, де відвідувачі щойно підійшли і з'ясовують, у яку чергу їм ставати до реєстратури, підозріло «чисто». У тому плані, що демонів, які носять над головами «хмарки», має бути набагато більше. До ворожки не ходити, там працює хтось, такий самий як я.

Чудово... Проштовхуюся всередину холу. Тепер залишилося визначити, хто саме?

Ха! Ні, я не детектив і особливою спостережливістю ніколи не вирізнявся, але тут і особливих вмінь не потрібно. Усі люди рухаються цілеспрямовано — до віконця та від нього. І тільки один чоловік, приблизно мого віку — інтелігентного вигляду, в окулярах, з борідкою — здебільшого стоїть на місці, періодично торкаючись то одного, то іншого, вдаючи, що хоче щось запитати. А ще, на відміну від решти, його постать наче крейдою обведена. Лінія тоненька, не більше пари міліметрів, але мені, вже привченому дивитися «правильно», досить помітна.

Бінґо!

— Шановний, — я підійшов до нього майже впритул. — Потрібно поговорити. Відійдемо?

Чоловік підняв на мене здивований погляд, а потім прийшло впізнання і разом із ним радісна посмішка.

— Звісно, колега. У будівлі навпроти є доволі затишне кафе. Пропоную пройти туди. Я так розумію, намічається серйозна розмова. А я терпіти ненавиджу вести серйозні бесіди в метушні і стоячи. Не заперечуєте?

— Ви в цьому районі хазяїн, — відповів так, щоб і ввічливо й на товсті обставини натякнути. — Відповідно, і правила також ваші. А я як порядний гість до них охоче прислухаюся. Тим паче, усе так — поговорити є про що. Ведіть.

— Приємно мати справу з культурною та вихованою людиною. Прошу за мною. Кава, зрозуміло, з мене.

—  Як вам буде завгодно.

Трясця! Натурально шапіто. Ми що, у ХІХ-те столітті перенеслися? Втім... Як знати. Цілком можливо, що тутешній господар і справді ще царя Гороха бачив. Тож доведеться прийняти запропоновані правила гри. Тим більше, що мені це зовсім не важко і нічого не коштує. А там подивимось.