Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

І ще одна закономірність намалювалася. На яку я не звернув одразу уваги. Демони організовувалися. Якщо раніше позначки на карті були розкидані хаотично, то зараз поступово вимальовувалась якась структура. Найсильніший у центрі, а навколо нього, радіальними кільцями — істоти слабші. У міру зменшення сили. Як захисні мури. Якщо ще вчора я міг вибрати будь-яку точку і напасти на будь-якого прибульця, то зараз, зважаючи на все, цей варіант для мене закритий. Тільки покроково. Від слабкого до сильного.

А все це разом говорить лише про один, часу в мене все менше. І треба ворушитися. Поки у моїй локації не з'явиться чорна позначка Верховного демона. Який розмаже мене по стіні, як блощицю.

Чорна мітка… червона мітка… помаранчева крапка…

Якась важлива думка намагалася достукатися до мого розуму, але в останній момент вислизала. Що ж я таке зрозумів, але ще не усвідомив?

Чорт! Ну звичайно ж. Ось я бовдур... Карта! Не очима треба було шукати менталіста, а на карті. З неї ж він не зник.

Швидко розгортаю… На жаль. Пізно. Занадто багато часу минуло і об'єкт уже встиг залишити торговий центр. Поруч є дві помаранчеві позначки, що віддаляються в різні боки, але я не розірвуся. Гаразд, сподіватимемося, не остання наша зустріч. А наступного разу я вже не схиблю.

Ну що? Відпочив? То чого сидиш? Продовжимо полювання. Досвід — якнайбільше і швидше — ось моє нинішнє та найважливіше завдання. Оскільки я досі занадто слабкий для серйозного протистояння. Трясця... Важка ноша одинака. От чому у всіх книгах і фільмах у героя є друзі-товариші, вони ж — вірні помічники? А я один, як перст.

Гм... А це варто обмозгувати. Якщо демони можуть «розмножуватися», то чому Вартові не можуть робити те саме? Трясця! Тихто, як же невчасно ти звалила. Навіть поради нема в кого запитати…

Та гаразд!

Думка виникла, як спалах. Ні, ну я точно ідіот. Причому закінчений.

Хто сказав, що нема в кого? Це тільки у своїй локації я такий унікум. А в сусідніх із моїм районах? Адже там теж мають бути свої Вартові чи навіть Охоронці. І, як знати, можливо більш досвідчені товариші. Здатні дати відповіді на всі питання.

Я навіть підвівся від збудження.

— Вже йдете? — Офіціант тут як тут.

— Так. Дякую… — простягаю гроші. — Решти не потрібно.

Судячи з подиву на обличчі, схоже, сунув дуже багато. Та й начхати... Не в грошах щастя... Не май сто карбованців, а май сто друзів — каже мудрість. І я повинен їх відшукати будь-що-будь. І якнайшвидше.

Гарна думка. Залишилося придумати як її втілити.

Так, спочатку дивимося карту. Чи повинна якось відрізнятися ввірена мені територія від іншого світу? Ану… Масштаб менший… Так. Є таке. Ледве помітна лінія, що обводить контур мого району і кількох найближчих вулиць. А на підтвердження здогадки, за її межами немає жодної позначки.

Не така вже й велика у мене зона відповідальності виявляється. Загалом трохи більше за сотню житлових будинків і десятка три різних закладів та установ. А якщо зважити на те, що район історичний, і ніяких висоток тут не будували, то в перерахунку на людей лише з півтора-два десятки тисяч набереться. А я мало не вершителем доль у світовому масштабі себе уявляв. Втім, воно і на краще. Менше напружуватись… Упоратися б хоч із підзвітним контингентом.

Гаразд, це все у перспективі. Повернемося до насущного.

Отже, у мене є як мінімум чотири напрямки пошуку іншого вартового. Відповідно географії та сторін світу. Звідки розпочати?

Покрутив ще трохи карту. Якщо припустити, що інші діють приблизно так само, як і я, значить треба йти до місця найбільшого скупчення народу і сподіватися, що потрібний мені об’єкт теж вийде на полювання в цей же час.

А де народу хоч греблю гати? Окрім торгових центрів? Правильно… Люди завжди хотітимуть жерти та лікуватись. А в мене під боком, але вже за межею ввіреного району, обласна поліклініка, і народу там завжди не протовпитися. До того ж, атаковані сутностями, як показує досвід, земляни починають почуватися зле. Що лише підтверджує, що я мислю у правильному напрямку.

Глянув на годинник… Трохи перевалило за полудень. Пік відвідувань.

Що ж, вирішено. Мені туди…

До поліклініки, якщо напрямки, приблизно кілометр. Ні, можна і маршруткою підскочити. Але щось немає бажання зараз лізти у металеву коробку. Особливо, у світлі тих нескінченних історій про водіїв, які приїхали на заробітки хрін знає звідки й тих, хто сідає за кермо, то під наркотою, то з бодуна, а то й зовсім без прав.

Збившись у купу, люди поза власне бажання щокроку довіряють своє життя невідомим особистостям. Сідаючи в ліфт, який, можливо зробили наприкінці місяця або встановили з порушеннями правил техніки безпеки. Або останній ремонт-огляд провели формально для галочки. Купуючи їжу швидкого приготування, яку взагалі невідомо з чого зварганили. Селячись у багатоквартирні будинки… збудовані з перевиконанням термінів здачі. Будівництво — це взагалі окрема історія, яку краще не розповідати на ніч.

То навіщо збільшувати шанси лихим трафункам? Не відваляться ноги, якщо трохи прогуляюся. Тим більше, це і приємно, і корисно. Повітрям подихати та й фізуху підтягнути. Пункти покращення — це чудово, але й самому теж треба хоч щось робити.