Володимир Худенко - Дим

Іще б розказати… Е ні, цього не розкажеш чужій людині, хоч і подрузі дитинства, до того нікому нема діла, то своє, дороге серцю та душі, то пронизлива, п’янка і болюча пам’ять, сама лиш вона. Але собі, самому собі чого б не згадати? Він і згадав. Згадав присмерк липневого вечора і вогкі тумани над болотами. І як Іра входила в темні води Сухого Ромену, тримаючи його, Антона, за руку, немов ведучи за собою. Він ніяковів, знітився, спитав її, легенько всміхнувшись:

– Не холодно?

– Вода те-е-епла, тепла… – проговорила вона нарозспів. – Мов чай.

І тягла його, тягла його за собою в тії тихі води.

Присмерк, заграва дотліває над далекими нивами.

Її стрункий стан, темне волосся зо світлішими пасмами.

Липень, юність.

Він глянув на неї, і йому вперше в житті закололо в серці, тривожно, але й радісно, покійно, не так, як бувало нині. Він йшов ще за нею, але зір його ураз чогось затуманився – він і не втямив, що очі його наповнювались слізьми.

– Іро… – вивів він хрипло, немовби захлинаючись.

– Що? – вона обернулась до нього і враз стривожилась. – Антоне? Чого ти, коханий?

Сльоза скотилась по його щоці.

– Господи, милий, коханий, чого ти? Що сталося?

Іще сльоза.

– Не мовчи, прошу тебе, не мовчи… Господи!

Вона обняла його, ніжно, лагідно, поцілувала в шию, в плече.

Потім витирала йому тії сльози.

– Іро… – знов прохрипів він, – чуєш?

– Так.

О, цей її неможливий погляд бездонних очей!

– Я хочу бути з тобою завжди. Весь вік. До скону. Тільки з тобою. Завжди.

IX

«Привіт, рідна моя, кохана Іринко! Ось нарешті пишу тобі листа. Вибач, що так довго не писав – був майже півтора тижні у відрядженні, їздив за новим УРАЛом. А їздили ми отримувати машини в Харатон, це на самому кордоні з Союзом, коло Термеза. Словом – тече річка Амудар’я, а по середині річки проходить державний кордон. Купався в Амудар’ї, та й взагалі вперше купався в річці за рік служби в армії. Вночі ми по черзі охороняли машини. Правда, і так спати не хотілось, як подумаєш, що на тому березі річки Союз. Одразу все згадується, хочеться додому, сидимо і згадуємо. Я за той вечір скурив, мабуть, півтори пачки цигарок. Ну що ще тобі написати? Їхали через перевал Саланг, ти, мабуть, бачила, по телевізору його колись показували. Одним словом – доїхали нормально. Зараз на базі. Сьогодні заступаю черговим по роті. Погода у нас тут дуже спекотна, на вулиці неможливо довго знаходитись, +40 – +50 градусів. Учора ввечері був у клубі фільм, так не додивились, бо душно. Ну ось, я все про себе та про себе… Пиши, Іринко, як у тебе вдома, що нового? Якби ти знала, що я відчував, про що думав за 800 метрів від Союзу! Словом – я люблю тебе».

Дівчата нагодились якраз вчасно. Тільки-но Антон із Юлею впоралися з відбивними та смаженою картоплею – у дворі почувся шум двигуна, а тоді по вікнах зблиснуло світло фар.

– Кажись, явились, – прокоментувала Юля.

Висипавши картоплю в велику тарілку, вона гайнула в коридор, а Антон остався на кухні, мішаючи покришені помідори з олією. Потім ще посолив та покуштував, кинув туди щіпочку свіжої петрушки.

Гупнули двері на веранді, і відти донеслись жваві, приглушені стінами голоси. Спочатку в коридор влетіла розхристана Ірина, вона сміялась та й взагалі вся аж пашіла. Вона одразу повісилась на шию Антонові і з розгону поцілувала його в щоку – ледь не в око.

– Підожди, дай хоч… – він марно намагався дотягнутись до рушника. – Та дай хоч руки витру!

Вона натомість немовби безсило повисла на ньому, приголубилась до нього всім тілом.

– Чого ти лащишся? – ніяково засміявся Антон. – Он диви яка!

– Скучила, – зворушливо простогнала вона, і він цмокнув її в тім’я.

– Багато обновок привезла? – спитав, сміючись.

– Та-ак… – так само ніжно протягла вона, ворушачи застібку його олімпійки. – Те та се. Купили цей, як його… тариф?

– Телефонний пакет, – озвалась Лара звідкись із коридору.

Відти разом з її голосом донісся шурхіт поліетилену і роздратований голос Юлі.

– Козел конченый! Щас вся алкашня местная здесь будет…

– Юля! – розпачливо гримнула Лара, і почувся глухий удар об підлогу, шурхіт поліетилену різко стих. – Не нагнетай, я тебя прошу!

– Че не нагнетай, мать? – не вгамовувалась подруга. – Я б того Самойлова хитрожопого…

– Ну хватит! – Лара говорила категорично, але разом із тим якось насмішкувато, мрійливо навіть.

– Чего хватит?

– Юуулька!..

Скрип половиць, важке дихання.

– Ммм… – розгублений голос Юлі. – Че это за нежности вдруг?

Антон з Ірою, всміхаючись, визирнули в коридор – Лара обіймала Юлю в кутку коло дверей, притиснувши до стіни, повісившись на ній, майже як хвилю тому Ірина на Антоні. Та ж натомість дуже смішно розставила руки, немов не знаючи, куди їх діти, і вираз її обличчя нині являв собою якусь суміш здивування, остраху та ніякової приязні. Пакети з покупками стояли на підлозі під дверима.

– Ничего, – мило простогнала Лара, уткнувшись їй у плече. – Настроение хорошее.

Вона вивільнила Юлю зі своїх обіймів і випросталась.

– И не смей мне его портить, поняла? – погрозила вона подрузі пальцем і розвернулась до пакетів.

Нахилилась, щось у них відшукуючи.

– Да я завсегда… – глузливо, але й все ще ніяково зітхнула Юля.

Вона, неуважно озирнувшись, підійшла до Антона та Іри, котрі так і стовбичили в дверях кухні.

– Да они тебе сами испортят… – продовжувала вона свою проповідь. – Вот щас как припрутся всем кагалом – сама увидишь.

– Там посмотрим, – Лара шурхотіла пакетами.

– Мы с Антошкой тут кушать приготовили всем… – трошки навіть розгублено прорекла вона.

Вона досі ніяковіла трошки – видно, геть не була звикла до всіляких пестощів.

– Твой благоверный дремлет в зале… – продовжила вона.

– Я здесь, – пролунав у коридорі гулкий і спокійний, навіть дещо млявий Ігорів голос.

– Господи!.. – видихнула Юля, ледь не зойкнула, різко смикнувшись.

Ірина також злякано смикнулась, почувши його голос, навіть хитнулась, немов оступившись, але Антон завбачливо її пригорнув, ніби неуважно, але й вправно разом з тим.

– Да когда ты прекратишь так выскакивать? – злякано видихнула Юля, розвернувшись на голос. – Боже, я чуть не родила!..

– Неожиданная была бы новость, – мовив Ігор і ступив крок вперед, до них.

Тепер і Антон, і Іра добре бачили його – він стояв впівоберта до них у тій же сорочці і строгих брюках, засунувши руки в кишені. Стояв розслаблено, опустивши плечі, і