Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– А вчора я зустріла Мілану.

– Знайшла кого слухати. Вона залежна від грошей, ось і біситься, що він прогнав її. Не заперечуватиму, що Любомир може бути непередбачуваним, схильним до гніву, помішаним на контролі, але він не вбивця. Я знаю його багато років. Ніка не була подарунком, де потрібно і не потрібно вчиняла істерики, влаштовувала сцени ревнощів, щоразу вимагаючи до себе надмірної уваги. Можливо, він і зраджував її, але я не знаю цього напевне. Мир надто оберігав Ніку, але лише тому, що боявся втратити, як втратив рідну матір. Моя сестра хотіла легкого життя, та не впоравшись з труднощами стала на криву доріжку.

Після розмови з Макаром Мар’яна, наче пута скинула, що сковували її, не даючи нормально дихати. То їхня історія, не її. Вона інша, а значить все у них буде по-іншому.

– Я не з порожніми руками. – Любомир витягнув кота з переноски й пустив у квартиру. – Думаю, з тобою йому буде краще.

Мар’яна не заперечувала, бо прив’язалась до Рудого, як до рідного. Кіт потерся об ноги господині, відчувши, що йому тут раді й з деяким характерним котам побоюванням вирушив ознайомлюватись з новим помешканням.

– Ти також залишайся. – звилась спокусою, вимагаючи близькості.

– Залишусь. – Любомир зачинив двері й приволік до себе Мар’яну.

– Гарно облаштувалась. Зі смаком і комфортом. – зауважив після пристрасної ночі. Тут також почувався умиротвореним, та справа була не в стінах, а у дівчині поряд якої одужував. 

*** 

    Мар’яну сьогодні переповнювали радісні емоції, вона збиралась на свою першу студентську вечірку. Як вона і думала, Єгор з Анею перебісились і більше не діймали її, ба більше вони знову відновили своє дружнє спілкування.

– А Любомир тебе точно відпустить? Він такий серйозний, що не знаю, чи йому сподобається, що ти без нього йдеш на вечірку, де буде море випивки та старшокурсників.

Мар’яна замислилась, то її життя, що тут такого, якщо вона піде разок розважиться. Вона ж не напиватиметься до посиніння, тим паче свій перший досвід з випивкою досі пам’ятала. Ні, Любомир буде не проти, бо ж чи то не він прищеплював їй відчуття свободи. 

– Мені б не хотілось, щоб ти туди йшла. Знаю я чим ці вечірки зазвичай завершуються. 

– Я доросла людина, здатна самостійно подбати про себе. Живу, нехай в мініатюрній, але квартирі, яку оплачую самотужки. – обурилась, бо явно не очікувала, що Мир буде проти. 

– Розумію. Твоє життя, твої правила.

– Зрозумій, – охопила долонями чоловікове насуплене обличчя. – я те й робила, що жила, як того вимагав батько. У мене навіть не було випускного, бо він спалив мою сукню. – спогади того вечора досі стояли перед очима, пропалена блискуча тканина залишила незлічені шрами на молодому серці. – Я хочу насолоджуватись усіма моментами, які дані мені поки я жива. Сенс всього – прожити життя сповна. Розумієш?

Любомир заплющив очі, заховавшись у тендітній долоньці. Він осягав її людське бажання жити. Проживати, які б то не були моменти, долати самотужки перешкоди, здобуваючи таким чином досвід. Так. Усвідомлював. Втім, інший його бік всяко відмовлявся приймати зазначене.