Роза Фаєр - Ненависть при світлі , Роза Фаєр

Глава 26.

Він і не думав пручатися. В його очах я бачила бажання і це мені занадто подобалося. Та опинившись біля самих губ,я притиснула льодяний шматок м'яса між нами.

Це і стало тим,що у фізичному розумінні,змусило нас охолонути. І в цей момент я більше відчувала незадоволення чим сором.

Та всеодно момент був втрачений. Більше я не буду робити перших кроків. Це взагалі не в моєму стилі. Більше виключення з правил.

Та чому заради Артура..Що я собі взагалі думала. А що було б якби ми все-таки поцілувалися. Щось я зовсім забула про наслідки від простих дій.

Не те, щоб я була дуже перебірливою. Моїми хлопцями були різні чоловіки з найрізноманітнішими професіями. Студенти,офіціанти,бармени,банкіри і бізнесмени.

Вони мені подобалися незважаючи на їх статус чи положення в суспільстві. Та чомусь десь у глибині душі я розуміла, що з Артуром не варто пов'язувати себе стосунками.

Щось було не так в нашому знайомстві і зараз не зрозуміло чого ми поруч. Тому, більше я не дозволю ні йому,ні собі перейти межу між нами.

-Вибач..я ненароком тебе стукнула дверима,-намагаюся змінити тему.

Між нами і так вже занадто довго триває тиша. Ця напруга відчувається так,що можна різати ножем.

Чому так хочеться,коли це недоступно. Всього лише людська натура чи щось інше. Я наче магніт тягнуся до нього.

Це відбувається само собою і проти волі свідомості. Цікаво,він теж це відчуває. Чи все ж я для нього просто підстилка.

Дівчинка,яку він пошкодував і тепер вважає легкою здобиччю. Начебто я йому вина банальний секс у знак вдячності.

Та цього не буде. Як я вже сказала,розум кричить,що потрібно тікати,але тіло.

Тіло залишається ту біля його ліжка. Які ж ми жінки все-таки слабкі в таких моментах.

Але за всіх я не буду говорити. Лише за себе.

-Нічого,я сам винен. Я, також..хотів вибачитися,-він казав це щиро.

Та чомусь мені здалося, що йому було важко це вимовити. 

-Зрозуміло,-усміхаюся. Не знаю, що далі говорити чи казати.

-А чий це будинок?-вирішую запитати.

Можливо це хоч якось дасть мені його дізнатися. Тільки поки не знаю навіщо....

Мабуть,не варто було запитувати. Та вже нічого не повернути. 

-Це будинок мого колишнього боса. Він тут дуже рідко буває. Тому,я вирішив, що тут нас ніхто не знайде. Та всеодно надовго тут залишитися не можна,-на диво,пояснив мені Артур.

Навіть більше,ніж я того хотіла. 

-Думаєш, що твій теперішній бос буде нас шукати?-з недовірою запитую.

Та насправді, мені страшно. Можливо все серйозніше,ніж я думаю. І даремно я так йому недовіряю. 

-Наскільки я його знаю,то так. Буде. Такий талісман в його колекцію він не упустить,-спокійно відповідає мені.

Я ж трохи шокована цим та починаю злитися.

-Тобто?Я що річ якась,-не стримую свої емоції перед ним.

-Ні,що ти. Просто він хворий. Тому,як тільки я це зрозумів,то спробував зробити все, щоб тобі допомогти,-сідає на ліжко і несподівано бере мене за руку,-Єво,ти хороша дівчина. Твоя вина полягає лише в тому, що ти занадто красива і спокуслива,-продовжує говорити те від чого серце починає битися частіше.

Знаєте,ми ніколи не здаємо,коли до нас приходить кохання. Когось різко затягує у вир з головою,а хтось ще не може рік розібратися у своїх почуттях.

Ми не обираємо кого кохати і тих хто кохатиме нас. Також,не кожен віре у кохання з першого погляду і любов взагалі. Хтось закохується недумаючи і отримає гіркі наслідки.

А інший навпаки - боїться та страждає на самоті. 

Я не знала чому настільки слабка. Чому мене тягнуло саме до нього. Все так невчасно і точно не він.

Та мене затягувало дедалі глибше. Проте,я ще мала сили для опору. Цікаво, може хтось бути владним над своїми почуттями. Чи в такому випадку їх просто не було,лише одна ілюзія.

Що ж..час покаже,як вийде. А поки.. поки я заспокоюся.

-Дякую..за комплімент. Бачу, що тобі краще. Тому,піду щось з'їм,-швидко це бубню і рятуюся втечею.

Не знаю чи надовго мене вистачить і чи правильно я роблю. Та вже як є.

Я виходжу за двері і відчуваю спиною те,як він дивиться в мою сторону. Навіть через цю невелику перешкоду,я всеодно відчуваю.

А ще те, що він точно усміхається. Невже все-таки в нашій парі він лев,а я - ягня..?

Стійте..я назвала нас парою..

Ні, ні,ні і ще раз ні. Такого не буде. Кожен може оговоритися. 

Тому, нічого,такого,я не сказала. Потрібно видихнути. Заходжу на кухню і прямую одразу ж до борщу. Беру собі глибоку миску і наливаю собі туди ще гарячого.

Краєм ока помічаю миску в раковині. Отже,Артур вже поїв. По каструлі бачу, що не одну порцію.

З одного боку, мені приємно, що йому сподобалася. А з іншого - я там злилася, а він тут мій борщ жер.

От же ж.  Кажу я вам,ми з ним не пара. Я взагалі люблю ласку і увагу. Також, ненавиджу коли до жінки ставляться так от,як він.

Але то якого я чуть його не поцілувала декілька хвилин тому. Чому відчула незадоволення..

Ах..як все це складно. Невже ніколи розум і серце не зможуть зробити один вибір. Чи прийняти такий самий варіант.

Ай,будь що буде. Може в холодильнику є сметана. Раптом, з'явилася, а я не помітила вранці. А який же борщ без сметами.

Відкриваю холодильник і застигаю. Артур явно був в супермаркеті. Всі полиці були наповнені продуктами.

При цьому, різноманітними і..тими,що я люблю. Цікаво,це банальний збіг чи він щось про мене знає.

Пам'ятаю, що він казав, що побачив мене вперше в клубі. То може не тільки його босу я сподобалася,а і йому теж.

Або ж спочатку йому наказали за мною стежити і тому,він так багато про мене знає. Правда,повірити в те, що він стежив за мною і закохався.

Тільки через те і врятував - я не можу. Таке трапляється тільки у фільмах. Тим паче,у дешевих мелодрамах,де все закінчується одруженням або признанням у коханні. І обов'язково все це відбувається під дощем.

Та на жаль чи то на щастя,ми живемо у двадцять першому столітті. Де вже давно не має лицарів на білих конях і вечірніх серенад. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍