Єфремова Анастасія - Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія

- Мама! Ти ж мене не зрадиш! Дочка має бути зі мною!

- Навіщо, Маша? Щоб мати двох чоловіків - аліментників? – слова мами зачіпають мене, але не роблять боляче

- Ти зможеш бачити дочку, коли захочеш, але вона має жити в нормальних, а головне моральних умовах!

- З твоєю, Лізою? Насмішив мене! – всміхаюсь та схиляю голову до годинника - Дайно глянути на час. Гм, так! Все вірно! Її вже немає у місті.

- Що за марення ти несеш?

- А ти думав, я залишу тебе без прощального подарунка? Так, я сволота, але з мізками, Льошик.

 

***Олексій***

- Що ти зробила?

- Насправді нічого особливого. Я декілька днів виношувала план як зараз дитинку – з усмішкою починає розповідь Маша – Розумієш, не всі санітарочки люблять Лізу, а особливо їм не подобаються ваші потрахушки на фоні бідної, знедоленої дружини, яка вагітна від негідника. – сука, робить щенячі очі – То вони й показали мені як твоя виглядає. А далі все було максимально просто. Я чекала її сьогодні під лікарнею, бо мені підказали о котрій вона ходить на обід, до речі, досить обурливо, що при живій дружині ти тягаєш її на обід! То ж я дочекалась твою Лізочку й розповіла як ти мене сильно кохаєш й те, що ніколи не розлучишся.

- Вона не могла цьому повірити!

- Так Ліза й не повірила! Довелось показати їй повідомлення від тебе. Не переймайся, я їх підробила в застосунку. Але останнє повідомлення її напевно дуже образило, на подивись – каже Маша простягаючи телефон, я читаю й до мене долітає остання фраза – А зараз її більше нема, я зруйнувала тобі життя, як ви зруйнували моє.

Гучно відваживши ляпас їдко усміхненому обличчю дружини, я швидким кроком попрямував до виходу.

- Льоша, стривай – кричить Світлана Федорівна

- Розберіться з дочкою самі. Захоче зняти побої, я не заперечуватиму факту удару. Вона зруйнувала мені все життя, я ненавиджу її.

- Я хочу поїхати з тобою.

- Прошу, викличте таксі та їдьте до Соні. – теща у відповідь лише кивнула

Дорога до будинку Лізи триває хвилин двадцять. Мені ніколи в житті не було так страшно.

Стукаю у двері. Тихо. По тілу йде мороз. В душі порожньо. Серце вистрибує з грудей.

Я стукаю кулаками вже хвилини зо три,

- Я не піду! Відчиняйте! – переходжу на крик, коли чую поворот в замку.

- Оля, де Ліза?

- Олексію, Вам тут не раді.

- Де Ліза?

- Не приходьте сюди більше ніколи, забудьте дорогу до мого дому – каже мати Лізи й починає закривати двері.

Не в силах себе стримати з усієї сили б’ю кулаком по двері, від чого остання зривається з місця й гучно б’ється об сусідню квартиру.

- ЛІЗА! ДЕ!

- Не кричи, вона поїхала.

- Куди? Олю, я не знаю, що їй наговорила моя колишня дружина! На який вокзал вона поїхала?

- Ти нічого так і не зрозумів. Я не вірю тобі. Моїй доньці буде краще без тебе! В неї буде чудове життя з гарним хлопцем!

Двері починає зачинятися і мені нічого не залишається як поставити ногу в отвір, не даючи їй закритися остаточно.

-  Олю, я не завдав твоїй доньці навмисно болю. Я кохаю, Лізу. Я в житті нікого так не кохав, як її. Прошу, дай мені можливість виправити все. Все, абсолютно все, що могла сказати моя колишня дружина – брехня. Олю, допоможи мені, прошу.

Жінка піджала невдоволено губи й ніби щось обмірковує.

- Потяг за п’ятнадцять хвилин, хм-м, а може десять... центральний вокзал. Телефонувати дочці я не буду, а ти не витрачай на цей час… Я заблокувала твій номер у її телефоні. – з задоволеною мордою відповідає її кончена мати. Хотілось би плюнути їй між очі, та часу забракло.

Зриваюся з місця і просто пролітаю сходовими прольотами.

Я не звертаю уваги на світлофори та знаки. П'ятнадцять хвилин ... в голові тільки й крутиться час, виробляючи свій суворий, вбивчий звіт до порожнечі. Серце вистрибує з грудної клітки. У слід мені лунають сигнали обурених водіїв. Вибачте, адже ви ж  ніколи не дізнаєтесь про мою біду та біль.

Вибігаю з машини та переходячи на біг, швидко опиняюся на пероні.

- Поїзд поїхав? – задихаючись, питаю працівника вокзалу.

- Так он, милий, уже ховається за поворотом. Спізнився?

Не витримуючи почуття, що хлинули, сідаю на кам'янку перону і прикриваю руками обличчя.

Чоловіки не плачуть… Яка ж брехня…

- Тобі погано?

Я не можу видавити з себе нічого, окрім сліз.

- Вам викликати лікаря? Посидь, я зараз принесу води.

***
- Бувай, Ліза.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно