Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 27

Прокидаюся та чую, як мені на вухо сопе Роман. Губи розтягуються в усмішці. Прислухаюся до свого тіла. Відчуваю легкий біль внизу живота, трішки дискомфорт, але це не страшно.

Чомусь я думала, що після першого разу мені буде погано і боляче. Та й сам процес лякав мене. Але все було прекрасно. Роман був лагідним, ніжним. Він довго цілував мене, пестив, а головне — не тиснув на мене.

— Я знаю, що ти вже не спиш, — шепоче Рома.

Зажмурюю сильно очі, наче сплю. І сама усміхаюся тому, наскільки це виглядає дивно.

— Мене вже, мабуть, мама загубила.

— А батько проведе зі мною серйозну бесіду, — цілує мене у вухо хлопець.

— Я тебе захищу, — усміхаюся від лоскоту.

— Та невже?

— Так, я ж кохаю тебе.

Повертаюся та дивлюся в очі Романа.

— Це я тебе кохаю. І тепер ти тільки моя, — шепоче хлопець, торкаючись ніжно моїх губ.

Обережно притягує до себе, вдихає мій запах, від чого тіло починає тремтіти, а низ живота ниє.

— Нам час їхати додому, — розриває поцілунок хлопець.

— Уже? — запитую та трусь носом об його шию.

— Інакше мене твоя мама уб'є, — сміється Роман.

Душ я приймаю швидко. Снідати вирішуємо вже вдома. Сідаю в салон машини та дістаю з сумки мобільний. Від мами п'ять пропущених.

Батько Романа стільки ж телефонував йому. Але хлопець йому не передзвонив і я маму поки що не набираю. Краще з нею вдома все обговорю, не хочу, щоб нашу розмову хтось чув.

***

Перед будинком вся починаю труситися. Роман паркується перед сходами, і дверцята з мого боку відразу відчиняються.

— Добрий ранок, Ярославо Анатоліївно, — вимовляє тихо Міша, не підіймаючи на мене очей.

Що це з ним? Зазвичай він завжди усміхається, а зараз навіть не глянув у мій бік.

— Доброго ранку, — вітаюся, і стає так незручно.

Наче всі навколо знають, що ми робили з Романом цієї ночі. А це ж попереду ще розмова з батьками.

Хлопець чекає мене перед машиною, і я, опустивши голову, підходжу до нього. Він торкається моєї руки, ніжно усміхається, і мені стає трохи легше.

Тихо заходимо в будинок, Роман допомагає мені зняти пуховик і, повісивши одяг в шафу, обіймає за талію.

— І вам доброго ранку, — до нас виходять батьки, і вітчим вітається зовсім нерадісно.

Притискаюсь ближче до Романа і зазираю у спокійні очі мами.

Можливо, я даремно переживала. Ніхто не кричить, не свариться. Здається, нас не вб'ють. Принаймні зараз.

— Привіт усім, — спокійно, з усмішкою каже Роман.

— Питати, де ви були, я не буду. Але за те, що не зателефонували, обоє будете покарані, — наголошує чоловік.

Його тон викликає в мене усмішку. І я трохи розслабляюся.

— Не даси кишенькових? — сміється Рома.

— І це також. А зараз нумо снідати, — усміхається дядько Андрій.

За сніданком всі поводяться як завжди. Але по погляду мами розумію, що розмова ще попереду. І не помиляюся. Щойно я заходжу у свою кімнату, щоб переодягнутися, мама заходить за мною.

— Доню, можна мені увійти? — питає вона, вже стоячи на порозі.

— Звісно.

Дістаю з шафи темні джинси та світлий спортивний светр і кидаю їх на ліжко.

— Можна з тобою поговорити? — запитує жінка.

— Я навіть знаю, про що ми будемо говорити, — усміхаюся та заходжу до ванної кімнати.

— Доню, я просто хочу, щоб ти була щаслива, — заглядає до мене мама.

— Я вже щаслива, — розпливаюся в усмішці.

— Просто я дуже переживала. Чому ти не зателефонувала?

— Не знала, як тобі пояснити, де я вночі.

— Ви ж були разом з Ромою до ранку? — обережно запитує мама.

Бачу, що вона підбирає слова. Знаю, що хоче спитати, але не може прямо.

— Мамочко, я його кохаю. Дуже кохаю. І це взаємно. Ми щасливі разом.

Мама усміхається і її очі сяють. Здається, я бачу в них сльози. Обіймаю жінку та цілую в щічку.

— А зараз мені час збиратися в університет, — кажу тихо, і мама залишає мене саму в кімнаті.

***

Сьогодні такий чудовий день. Навіть сонечко на вулиці світить. І мені все здається яскравішим.

Оля всі заняття намагається розпитати, чого я весь час усміхаюся, а розповідати зовсім не хочеться. Я хочу зберегти наше щастя, щоб ніхто не знав, наскільки у мене зараз все чудово.

На кожній перерві Роман чекає мене під дверима аудиторії. І до наступного дзвінка ми не відлипаємо одне від одного.

— Завтра гра важлива. Ти ж прийдеш мене підтримати? — зазирає в мої очі хлопець і цілує ніжно.

— Звісно, прийду. Питаєш таке. Стаю навшпиньки та цілую Романа, притискаючись до нього всім тілом.

— Хоч би на людях посоромилися, — чую голос Павла і припиняю поцілунок. Роман обвиває мене руками, втикаючись носом у шию, від чого я сміюся.

— Усе, я побіжу, мене Олька чекає, — вимовляю і вибираюся з міцних обіймів.

Перебувати поряд з Пашею не можу. Мені незручно. І весь час здається, що він прискіпливо розглядає мене. Та, скоріше за все, це просто я собі навигадувала і хлопцеві діла немає до того, що ми з Ромою робимо.

Після пар швидко прощаюся з подругою і біжу на стоянку. Роман уже повинен мене чекати. Перетинаю двір університету, навіть не роздивляючись навколо, як раптом мене хапають за руку. Озираюся та бачу обличчя батька.

— Привіт, донечко. Ну, що, тепер ми можемо поговорити? — привітно вимовляє чоловік.

Але його очі говорять зовсім інакше. Він тягне мене до лавок збоку, і я стараюся не пручатися, щоб не привертати увагу всіх навколо. Сьогодні він не п'яний, але алкоголем все одно тхне. І це мене злить.

Я ж йому сказала, що грошей у мене нема. Навіщо він знову прийшов?

Чоловік зупиняється біля лавки та штовхає мене на дерев'яні дошки.

— Послухай, мені потрібні гроші. І якщо ти мені їх не даси, доведеться звернутися до твоєї матері.

— Я тобі сказала, що в мене немає грошей.

— То знайди, — гарчить батько.

Я досі його боюся. Не дивлячись на те, що навколо люди і я вже не та маленька дівчинка, мене пробирає тремтіння, коли дивлюся в мерзенне обличчя тата.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍