Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 15

Магія моменту повільно сходила нанівець, залишаючи мене під опіку здорового глузду. Який чомусь тільки зараз вирішив нагадати про себе, лаючи мене за скоєне. Мені стало соромно. Ніяково. Діма все так само притискався зі спини і важко дихав, ніби й сам перетравлював, що накоїв. Його гарячі долоні ліниво ковзали по моєму животі, відчутний жар тіла обпалював.

Відлуння ейфорії все ще пульсувало десь на фоні. Адже було добре. Страшенно добре. Нащо ці душевні муки? Подумаєш, переспали. Можна все списати на стрес, гормони, тугу за чоловічою увагою… Але невгамовні думки палючою лавиною ринули в мій розум, являючи мене не в найкращому світлі. Що ж буде далі?

Вдих і видих.

Хотілося, щоб Діма щось сказав, поцілував, обійняв мене, зробив хоч щось приємне. Не знаю, якось підбадьорив, чи що. Але він просто витягнув з мене член і залишив стояти наодинці біля стіни. Голу, мокру, розгублену. Без крихти розуміння, як поводитися далі. З шурхоту одягу я зрозуміла, що він одягався.

— Ти як? — через кілька секунд запитав Діма з такою інтонацією, ніби випадково на ногу в тролейбусі наступив, а не оце все! — Вибач, я не встиг… — він винувато пробурмотів за спиною.

Господи, про що він каже взагалі? Діма тільки хвилює, щоб я не залетіла знову? Його слова гулким відлунням влучили у саме серце, від чого мій пульс пустився у танок і повернув мене з кокону заціпеніння.

— Я на таблетках, — флегматично відгукнулася, аби він якомога швидше пішов, щоб і я привела себе до ладу. — Не хвилюйся, більше від тебе не народжу... — мій голос затремтів, і пролунав надто жалюгідно. Повіки защипало від наближення сліз, і я міцно замружилася, стримуючи недоречну вологу. Адже я хотіла, щоб він переймався. Потурбувався про мене. Хоч якось дав знати, що наш секс не був безглуздою помилкою або звичайною фізичною розрядкою. Що все це не чортова помилка! Але, на жаль, Діма мовчав. І лише підтверджував мої найгірші побоювання: йому байдуже.

Секунди повільно плавилися, мимоволі продовжуючи ці тортури мовчанням. Ускладнюючи загальний трагізм ситуації.

— Мені потрібно в душ, — ледь чутно прохрипіла від гіркого клунка в горлі. Як же було прикро. Груди розривалася від накочуючого болю і розчарування.

Я не могла змусити себе розвернутися і подивитися Дімі в очі. До болю кусала щоку зсередини, щоб переключитися на щось нейтральне. Я навіть не могла поворухнутися, щоб гордо піти першою — ноги відмовлялися нормально функціонувати. Я, наче паралізована, притиснулася чолом до стіни і не рухалася. Тільки чекала, поки Діма піде, щоб забутися у вирі самобичування. Так низько впасти в його очах. Після всього, що було в минулому, я не зуміла відмовити. Або, принаймні, вдати, що не хочу. І що на мене найшло? Три роки якось обходилася без чоловіків, а тут, як з голодухи, кинулася на колишнього.

Ну чому він не йде? Чого він чекає?

— Тут є душова, — нарешті сухо повідомив мені Діма. — Прямо по коридору…

— Добре, я зрозуміла, — різко перебила його, страшенно гніваючись. На нього. А ще більше — на саму себе. За те, що так ганебно дала слабину перед ним. За те, що не змогла встояти перед його натиском.

Я глухо схлипнула. Гіркота образи прокотилася по венах, залишаючи важкий осад почуттів: сорому і зневаги до самої себе. Господи, яка я жалюгідна. Нічому мене життя не навчило.

— А знаєш, до біса! — Діма голосно вилаявся і, не даючи мені часу зрозуміти, що саме він мав на увазі, рвучко підхопив мене на руки. Інстинктивно я обхопила його шию руками, не розуміючи, куди він мене несе.

— К-куди? — тільки й спромоглася запитати, розгублено оглядаючись.

— В душ, Злато, — зі смішком відповів Діма. — Чи вже не потрібно?

— Потрібно, але я і сама могл... — затнулась під його важким пильним поглядом. На відміну від мене, він був повністю одягнений. Внутрішнє сум'яття посилилося у рази, і я боязко опустила очі. Захотілося прикритися, сховатися. Хоча після всього, що відбувалося кілька хвилин тому, це бажання звучало надто дурнувато.

Коридор здавався нескінченним. Ті нещасні метри, які розділяли нас і потрібну кімнату, тягнулися болісно довго. Через, здавалося, вічність, Діма зупинився біля білих дверей з матовим склом. Впевнено натиснув на ручку і заніс мене всередину. Світле маленьке приміщення в сіро-білих тонах, набагато менше, ніж в його будинку. Така ж невеличка душова. За затхлим запахом було зрозуміло, що ними давно ніхто не користувався.

— Почекай, вмикну вентиляцію, — Діма поставив мене на ноги і притулив до стіни, ніби боявся, що я втрачу рівновагу без нього. І він був правий. Я ледве трималася. Слабкість перемогла тіло. Ноги сильно тремтіли. Я вся тремтіла від цілковитого нерозуміння, що буде далі.

Діма натиснув непомітну кнопку на стіні і до приміщення увірвався легкий вітерець, усуваючи в кімнаті неприємний запах. Я трохи зіщулилася від прохолоди і швидко обійняла себе за плечі, щоб трохи зігрітися. Діма викрутив вентиль, і тісне приміщення заповнили клуби пари від гарячої води.

— Тупай, бо ще захворієш, — якимось байдужим тоном кинув колишній. Його подоба турботи зараз дратувала. Краще б він пішов. Але тільки замість уїдливої відповіді я кивнула і прийняла його руку, щоб перетнути край душової. У мене не залишилося сил, щоб сперечатися. Пізніше все йому висловлю.

Ніби п'яна, я зісковзнула по вологій стіні і сіла на дно піддону, насолоджуючись гарячим струменем води. Лихоманка пішла, і я трохи розслабилася. Рівно до того моменту, коли бічним зором не помітила, що Діма скидає з себе футболку і джинси разом з білизною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍