Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

згоден. Йому вже самому так захотілося в них погостювати, він неодмінно до них приїде, як тільки владнає свої справи в Лондоні.

А Кларисі він більше подобався, ніж Річард. Саллі була певна.

— Ні, ні! — сказав Пітер (Саллі не треба було зачіпати цієї теми, це вже занадто). Он той любий друг — на протилежному боці кімнати, просторікує собі, як завжди, — давній друзяка Річард. Із ким це він говорить? — запитала Саллі. Із кимсь дуже поважним? Живучи в пустелі, вона страшенно хотіла знати, що то за люди навколо неї. Але Пітер не знав, із ким. І незнайомець не викликав у нього захоплення, мабуть, хтось із кабінету міністрів. З усіх чинуш Річард чи не найліпший, сказав він, найбезкорисніший.

— І чим він займається? — запитала Саллі. Сама ж і запропонувала відповідь: громадською діяльністю. І щасливі вони разом? — запитала Саллі (бо, власне, вона надзвичайно щаслива), бо вона про них нічого, по суті, не знає, робить якісь поспішні висновки, а втім, що ми знаємо навіть про людей, з якими живемо разом, питала Саллі. Ми, як ті в’язні, хіба не так? Недавно прочитала чудову п’єсу про чоловіка, що дряпав на стіні тюремної камери, і це так близько до життя, ми ж бо всі дряпаємо на стіні наших тюремних камер. Розчарувавшись у людських стосунках (люди настільки складні), вона часто йде в сад, і їй з квітами стає так спокійно, як ніколи не буває з чоловіками чи жінками. Але ні, йому капуста не до вподоби; він воліє мати справу з людьми, сказав Пітер. А, правда, молодь хороша, сказала Саллі, поглядаючи на Елізабет, що проходила вітальнею. Геть не схожа на Кларису в її віці! Він хоч знає, чим вона живе? Вона рота не відкриє. Так, справді, погодився Пітер, він поки що про неї дуже мало знав. Вона як та лілія, сказала Саллі, лілія в ставку біля берега. Але Пітер не погоджувався, що ми нічого не знаємо. Ми знаємо все, сказав він, принаймні він усе навіть дуже добре знав.

А он ті двоє, шепотіла Саллі, що вже збираються йти (ох, так, так, і їй доведеться скоро піти, якщо Клариса не з’явиться), он той дуже поважний пан і досить простакувата його дружина, які розмовляли з Річардом, — що можна знати про тих людей?

— Що вони кляті шахраї, — сказав Пітер, кинувши на них побіжний погляд. Розсмішив Саллі.

Тим часом сер Вільям Бредшоу зупинився біля дверей поглянути на гравюру. Придивлявся до імені гравера в куточку. Його дружина також придивлялася. Сера Вільяма Бредшоу досить-таки цікавило мистецтво.

Коли ти молодий, сказав Пітер, тобі страшенно хочеться пізнати людей. А тепер, коли постарів, а точніше, коли тобі п’ятдесят два роки (Саллі минуло п’ятдесят п’ять, її тілу, сказала вона, а серцем вона двадцятирічна дівчина); тобто коли ти в зрілому віці, то вмієш бачити, вмієш розуміти, і ти не втрачаєш здатності відчувати, сказав він. Таки він має слушність, сказала Саллі. Вона з кожним роком відчуває ще глибше, ще пристрасніше. На жаль, чуттєвість збільшується, сказав він, на жаль, але, можливо, цьому треба тільки радіти — вона і в нього з досвідом збільшується. А в нього навіть дехто залишився в Індії. Йому хотілося б якось розповісти про неї Саллі. Хотів би познайомити її з Саллі. Вона заміжня, сказав він. Має двох малих дітей. Він обов’язково має привезти їх до Манчестера, сказала Саллі, він мусить пообіцяти це їй уже зараз, поки вони не пішли.

Он, взяти, наприклад, Елізабет, сказав він, вона й половини того не відчуває, що вони відчувають, поки що. Але все ж таки, сказала Саллі, дивлячись, як Елізабет підходить до батька, вони дуже віддані одне одному. Це видно з того, як Елізабет підійшла до батька.

Бо тато поглядав на неї під час розмови з Бредшоу й думав: а хто це така гарна дівчина? І раптом усвідомив, що то його Елізабет, а він її не впізнав, їй так личить оця рожева сукня! Елізабет відчула на собі його погляд, коли розмовляла з Віллі Тіткоумом. Отже, вона підійшла до тата, і вони стояли разом, а прийом уже майже закінчився, усі розходилися, кімнати ставали дедалі порожнішими, усюди на підлозі валялися якісь дрібнички. Навіть Еллі Гендерсон і та вже збиралася додому, чи не найостанніша з усіх, хоча ніхто з нею так і не заговорив, але їй хотілося якнайбільше побачити й розповісти про все Едіт. Річард із Елізабет, здається, аж тішилися, що все скінчилося, до того ж Річард ще й дуже пишався своєю донькою. Він не хотів їй цього казати, але не втримався. Поглянув на неї, казав він, і подумав: хто ж це така гарна дівчина? А це була його донька! Вона щасливо всміхнулася. Але її бідний песик підвивав.

— Так, Річард став ліпшим. Твоя правда, — мовила Саллі. — Підійду поговорю. Скажу на добраніч.

— Що таке розум, — запитала леді Россетер підводячись, — порівняно з душею?

— Я зараз, — сказав Пітер, але ще хвильку посидів. Що ж це за страх? Що за піднесення? — думав він. Що наповнює мене незвичною тривогою?

Це — Клариса, сказав він собі.

Он вона, уже йде.

Видавництво «Комубук» висловлює щиру подяку Артему Долотову за щедру підтримку проекту.

Інформація видавця

Речі. Людина, що спить

Жорж Перек

Покинувши навчання, Жером і Сільвія підробляють психосоціологами, але відмовляються від постійної роботи, цінуючи своє необмежене дозвілля. Водночас вони закохані у світ красивих речей, який через брак грошей виявляється для них недоступним. Обіцяні речі, через які вони намагаються зрозуміти себе та вибудувати власні ідентичності, символізують для них справжнє, проте недосяжне щастя, а сам Париж здається «в’язницею достатку». Нестерпність такого життя спонукає їх до втечі в далекий Туніс, втім, там вони також не знаходять розради. Завдяки своїй критиці споживацтва, роман «Речі» (1965) Перека і сьогодні звучить надзвичайно актуально. 1965 року цей твір було відзначено престижною французькою премією «Ренодо».

Роман «Людина, що спить» (1967) розповідає історію студента, який раптом замкнувся в собі, відрікшись не лише від навчання, а й від самого життя. Його поснула свідомість поміщає його немов поза часом, а дні заповнюються механічними діями, які залишаються неусвідомленими. Усі навколишні речі втрачають сенс. Порожнечу, яку головний герой намагається створити навколо себе, Перек майстерно передає через вигадливі описи станів на межі сну. Постійне повторення днів і ночей, заповнених одноманітними заняттями й ситуаціями, створює особливий сповільнений ритм, наділений примарною, меланхолійною поезією.