Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

стверджував містер Гакстер, повернув ліворуч і відчинив двері вітальні. Гакстер також чув голоси з кімнати і з буфетної, які казали невідомому, що він помилився.

— Це приватне помешкання, — сказав містер Голл.

Невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфетну.

За кілька хвилин він з’явився знову, витираючи долонею губи. Вигляд він мав задоволений, але це здалося Гакстерові удаваним. Хвилинку невідомий постояв, озираючись, а потім містер Гакстер помітив, що він ніби крадькома підійшов до воріт надвір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на стовп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив її тютюном. Пальці його тремтіли. Він запалив люльку і закурив з байдужим виглядом, схрестивши руки на грудях, хоча час від часу кидав на вікно тривожні погляди, що ніяк не в’язалися з тією байдужістю.

Містер Гакстер бачив усе це з-за бляшанок на вікні своєї крамниці. Загадкова поведінка невідомого так зацікавила його, що змусила спостерігати й далі.

Невідомий випростався, сунув люльку в кишеню й зайшов у двір. Гадаючи, що зараз відбудеться дрібна крадіжка, містер Гакстер вискочив із-за прилавка й вибіг на дорогу, щоб утримати злодія. Тим часом містер Томас Марвел (а це був саме він) з’явився знову. Циліндр його був збитий набакир, у правій руці він тримав пакунок, загорнутий у синю скатертину, а в лівій — три книги, зв’язані, як було доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, він розкрив рота, а тоді швидко повернув ліворуч і дременув.

— Держи злодія! — вигукнув містер Гакстер і кинувся слідом за невідомим.

Гакстер бачив, як той хутко завернув за ріг біля церкви й пустився бігти в поле. Гакстер бачив прапори, людей, що святкували, але ніхто не відгукнувся на його крик.

— Лови злодія! — гукнув він іще раз, не припиняючи переслідування.

Він пробіг іще тільки десять кроків, і тут щось невидиме схопило його за підборіддя. Неймовірно легко містер Гакстер злетів у повітря і відразу ж, не встигнувши отямитися, опинився на землі. Світ розсипався на іскри, і Гакстер цілковісінько збайдужів до того, що відбувалося далі.

Розділ XI

У «Кареті й конях»

Щоб уявити собі, що відбувалося у трактирі, треба повернутися до того моменту, коли містер Гакстер побачив зі свого вікна містера Марвела.

На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінґ. Вони серйозно обмірковували дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Голла, переглядали речі Невидимця. Джеферс, оклигавши, пішов додому разом зі своїми приятелями. Місіс Голл склала одяг незнайомця і прибрала в кімнаті. На столі під вікном, за яким Невидимець звичайно працював, Кас знайшов три великі рукописні книги із заголовком «Щоденник».

— Щоденник! — сказав Кас. — Тепер ми дещо дізнаємось.

Вікарій стояв, поклавши руку на стіл.

— Щоденник, — повторив Кас, сідаючи. Він підклав дві книги під третю і розгорнув її. — Подивіться! На першій сторінці — жодного імені... Як же це? Тільки цифри.

Вікарій глянув через плече.

Кас розчаровано перегортав сторінки.

— Нічого немає! — сказав він. — Тільки цифри...

— А діаграм немає? — спитав містер Бантінґ. — Або малюнків?

— Подивіться, — запропонував Кас. — Тут записи російською чи якоюсь подібною мовою, а ще трохи — грецькою. Грецьку ви, я так думаю...

— Звичайно, — відповів містер Бантінґ, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почувався незручно. Грецьку він пам’ятав так погано, що не варто було про це й говорити... — Авжеж... Грецька мова може дати нам ключ... Звісно...

— Я знайду вам те місце...

— Краще я сам перегляну книгу, — сказав містер Бантінґ, який досі тер окуляри. — Потрібно скласти загальне враження, а ключ знайдемо потім.

Кахикнувши, він надягнув окуляри, невдоволено поправив їх, знову кахикнув, всім серцем прагнучи, щоб якийсь несподіваний випадок врятував його від сорому.

Він взяв у Каса книгу. І тут і справді стався несподіваний випадок.

Двері відчинилися.

Джентльмени підскочили, озирнулися, та полегшено зітхнули, побачивши рожеве обличчя під розтріпаним циліндром.

— Пивниця? — спитало обличчя, роздивляючись.

— Ні, — водночас відповіли джентльмени.

— Навпроти, — пояснив містер Бантінґ.

— Будь ласка, зачиніть двері, — роздратовано попросив містер Кас.

— Добре, — промовив гість. — Відчалюй! — наказав він сам собі й зачинив за собою двері.

— Мабуть, моряк, — припустив містер Бантінґ. — Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» — напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.

— Може, й так, — погодився Кас. — Я сьогодні дуже нервую. Коли двері відчинились, я мало не підскочив.

Містер Бантінґ посміхнувся, ніби сам не вчинив так само.

— А тут іще ці книги — зітхнув він.

— Зачекайте, — мовив Кас, підвівшись і замкнувши двері на ключ. — Тепер ніхто до нас не ввійде.

Але тут хтось засопів.

— Останніми днями в Айпінґу сталися дуже дивні речі, — сказав Бантінґ, присуваючи свій стілець до Каса. — Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидимця...

— Історія справді неймовірна, — промовив Кас. — Але я бачив у рукаві...

— Та що ж ви бачили? Чи ви впевнені, що бачили? Може, тут було, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити колись доброго фокусника.

— Я не хочу знову починати спочатку, адже ми розібралися вже з цим, — відповів Кас. — От книги... А от місце, яке, здається, написане грецькою. Літери і справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінґ злегка почервонів і наблизив обличчя до книги — очевидно, з його окулярами щось було не гаразд. Грецьку мову він знав дуже погано, але був упевнений, що всі парафіяни переконані, що він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... «Може, зізнатися? А може, вдати, що читаю?» — думав містер Бантнґ. Та раптом він відчув, що його потилиці хтось торкається. Він спробував поворухнути головою і зустрів опір. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову і сильно тиснула до столу.

— Не ворушіться, або я розтрощу вам голови! — прошепотів чийсь голос.

Містер Бантінґ глянув у Касове обличчя, яке виявилося зовсім поряд із його власним, і побачив на ньому свої власні страх і здивування.

— Дуже шкода, що доводиться бути таким брутальним, — сказав голос, — але нічого не вдієш. Навіщо ви нишпорите в приватних дослідницьких нотатках?

Два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма