Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.

— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви тільки голос, га?

— Та ні, я — такий самий, як і всі люди, — я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я невидимий. Розумієш? Невидимий. Це дуже просто. Невидимий.

— Значить, ви справжній?

— Звісно, справжній.

— Якщо ви справжній, дайте мені руку, — попросив Марвел.

Тієї ж миті він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя.

Марвел неймовірно здивувався.

— Оце так! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Дивно! І крізь вас я можу побачити кролика аж за милю звідси. У вас не видно нічого... крім... — Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

— Ага! Хоч ви ніби й дух.

— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти гадаєш.

— Е, як на мій вбогий розум, то досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як ви спромоглися, до біса?

— Довго розповідати. І до того ж...

— Я досі не можу оговтатись.

— Тепер я скажу вам так: по-перше, мені потрібна допомога, тому я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити когось... І побачив тебе...

— Господи! — зітхнув містер Марвел.

— Я підійшов, повагався... пішов далі...

Обличчя містера Томаса Марвела красномовно говорило про його почуття.

— Потім я зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я підійшов до тебе. І...

— Господи! — застогнав містер Томас Марвел. — Мені в голові паморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги? Господи! Невидимець!

— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одяг, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!

— Стривайте, — сказав містер Томас Марвел. — Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола нікого немає, тільки природа. І раптом голос, голос, із неба! І камінці! Господи милосердний!

— Візьми себе в руки, — відповів голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Томас Марвел надув щоки й округлив очі.

— Я вибрав тебе, — пояснив голос. — Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимця. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидимець — могутній! — На хвильку він замовк, щоб чхнути. — Але якщо ти викажеш мене, — вів далі голос, — якщо ти не зробиш того, що я звелю...

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку аж скрикнув.

— Я не викажу вас, — запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись від невидимих пальців. — І не думайте навіть такого. Я щиро хочу допомогти вам. Скажіть, що я маю робити. Господи милосердний! Усе, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.

Розділ X

Візит містера Марвела до Айпінга

Коли паніка вщухла, мешканці Айпінґа спробували тверезо обміркувати надзвичайну подію. Відразу ж підвів голову скептицизм — щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все ж таки скептицизм. Найлегше не вірити в існування людини-невидимця! Тих, хто бачив, як таємничий пожилець подружжя Голлів розтанув у повітрі, та тих, хто відчув на собі його кулаки, можна було порахувати по пальцях. До того ж один зі свідків, містер Воджерс, замкнувся у своєму будинку на всі замки і засуви, а Джеферс лежав, не приходячи до тями, у вітальні «Карети й коней». Великі незвичайні ідеї, що виходять поза межі нашого досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але конкретні міркування. Айпінґ був прикрашений прапорами, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята готувалися з місяць, а то й більше. Надвечір навіть ті, хто вірив в існування Невидимця, вже розважалися, заспокоюючи себе думкою, що він пішов назавжди, а для скептиків це взагалі був тільки привід пожартувати. Одне слово, і ті, і ті відчайдушно веселилися.

На Гейсменському лузі був намет, де місіс Бантінґта інші леді готували чай, а діти з недільної школи бігали та грали під наглядом молодшого пастора, міс Кас і міс Секбат. Правда, неспокій відчувався, але більшість гостей розважливо приховували побоювання. На галявині великий успіх мав серед молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’їхати на мішок із сіном на протилежному кінці мотузки. Такий самий успіх мали гойдалка та кидання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що сповнював повітря нестерпним духом мастила і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хвалилися рожевими й зеленими значками, а дехто оздобив циліндри кольоровими стрічками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або у вікно крізь гілки жасмину, або у відчинені двері.

Близько четвертої години в містечко ввійшов невідомий чоловік, невисокий, огрядний, у дуже поношеному циліндрі. Здавалося, він був задиханий: щоки його то піднімалися, то здувалися. Рябе обличчя незнайомця було стурбоване, і рухався він, ніби вдаючи жвавість. Він завернув за ріг біля церкви і рушив до «Карети й коней». Разом з іншими мешканцями містечка звернув на нього увагу Флетчер. Старого так вразив незвичайний вигляд невідомої людини, що він дивився їй вслід, аж доки зі щітки не затік йому в рукав крейдяний розчин.

Як свідчив власник тиру, невідомий чоловік розмовляв сам із собою. Це, до речі, помітив і містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком трактиру і, за словами Гакстера, довго вагався, поки нарешті ввійшов до будинку. Він піднявся сходами і, як