Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

Містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінґа, спустивши ноги в рівчак. Ноги його були у шкарпетках, настільки помережаних дірками, що могли б вважатися босими; широкі великі пальці їх були нашорошені, як вуха собаки. Містер Томас Марвел усе робив неквапно — і тепер він неквапно приглядався до пари черевиків, що їх намірявся приміряти. То були найдобротніші черевики з усіх, що він бачив останнім часом, тільки занадто великі; проте старі черевики мали занадто тонку підошву для сльотавої погоди, а містер Томас Марвел ненавидів сльоту, як і завелике взуття. Він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; день стояв чудовий, і роботи в нього не було, тож він і розмірковував над цим питанням. Він виставив дві пари черевиків на траві перед собою і розглядав їх, роздумуючи; на зеленій траві обидві пари здавалися однаково огидними. Отже, голос, що долинув з-за спини, анітрохи не злякав містера Марвела.

— І все ж таки це черевики, — сказав голос.

— Подаровані черевики, — відповів містер Томас Марвел, схиливши голову і з відразою дивлячись на них. — І щоб мене чорти взяли, коли я знаю, які з них гидкіші.

— Невже?! — відповів голос.

— Мені доводилося і гірші носити, і ходити босим. Але я ніколи не мав таких, як-от ці, мерзенних черевиків. Я давно випрошую собі черевики, бо старі мені вже остогидли. ЦІ, звичайно, ще майже цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І, повірте, у цій клятій місцині я не знайшов нічого кращого за ці черевики. Лишень погляньте на них. Така моя доля, що вже років десять я ношу черевики з цього графства, і тут можна-таки розжитися на добрі, але ж тепер що це мені підсунули...

— Паскудне графство! І люди погані, — промовив голос.

— Правда? — сказав містер Томас Марвел. — Господи! Ну й черевики! Хай їм грець!

Він глянув через плече, щоб побачити черевики свого співрозмовника, але не побачив ні черевиків, ні ніг.

Він повернув голову — і знов не побачив ні черевиків, ні ніг.

На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.

— Де ви? — спитав він, повертаючись. Але перед ним простиралася тільки широка рівнина, поплямована де-не-де кущами дроку.

— Чия п’яний? — пробурмотів сам до себе містер Томас Марвел. — Чи мені ввижається? Чи я розмовляю сам із собою? Якась чортівня...

— Не хвилюйтеся, — промовив голос.

— Годі вже! — скрикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на рівні. — Де ви? Де ви?!

— Не хвилюйтеся! — повторив голос.

— Та де ви? — знов вигукнув містер Томас Марвел. — Де ви? От я побачу вас... А може, ви поховані? — спитав він по недовгій мовчанці.

Голос не відповів. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже скинувши куртку.

— Пі-пі-пі! — цвірінькнула десь вертихвістка.

— Теж мені пі-пі-пі, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час дуркувати.

Рівнина на всі боки, хоч куди глянь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася на схід і на захід, і не було на ній жодної живої душі. Тільки вертихвістка, що озивалася до містера Томаса Марвела, була й у порожньому блакитному небі.

— Господи милосердний! — сказав містер Томас Марвел, натягуючи на плечі куртку. — Тож я випив. Так я й думав.

— Ні, — промовив голос. — І з нервами у вас усе гаразд.

— Господи! — простогнав містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. — Я випив, — повторив він безгучно, роззираючись. — Але, присягаюся, я чув голос, — прошепотів він.

— Звичайно, ви чули.

— Знову! — скрикнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічно притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, струснуло, і в голові йому запаморочилось.

— Не будьте дурнем! — вигукнув голос.

— Я з глузду з’їхав... — сказав містер Томас Марвел. — Кепсько. І все через ті черевики. Справді, я божевільний. Або зі мною розмовляє привид.

— Ні, ти не божевільний, — промовив голос. — Послухай.

— От же ж, — сказав містер Марвел.

— Та постривай! — у голосі чулося насилу стримуване роздратування.

— Що? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось штурхнуло його пальцем у груди.

— Ти думаєш, що я тобі ввижаюся?

— А як же ж? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

— Гаразд, — з полегкістю мовив голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

— Та де ж ви?

Голос не відповів. У повітрі біля самого плеча містера Томаса Марвела просвистів камінець. Містер Марвел побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще посвист — і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і закричав. Він кинувся навтьоки, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і отямився, уже сидячи на землі.

— Ну, — промовив голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою містера Томаса Марвела, — то це все тобі ввижається?

Містер Томас Марвел відчайдушно спробував підвестися, але знову впав на землю. Лежав він спокійно.

— Якщо ти пручатимешся, — попередив голос, — я дам тобі камінцем по голові.

— Добре, — сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці літають. Камінці розмовляють. Камінці звалюють з ніг. Кінець мені!

Третій камінь упав на землю.

— Все дуже просто, — сказав голос. — Я — невидимець.

— Казна-що, — сказав містер Томас Марвел, кривлячись від болю. — Де ви ховаєтесь і як ви це робите? Ніяк не второпаю. Здаюсь.

— Добре, — промовив голос. — Я невидимий, нічого більше. І хочу, щоб ти це зрозумів.

— Це я зрозумів. Вам нема чого сердитися, сер. Ну а тепер... Поясніть мені, як ви це робите?

— Я невидимий. Це головне. І зрозумій, що...

— Та де ж ви? — перебив містер Марвел.

— Тут. За кілька кроків від тебе.

— Облиште.