Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

— Чому це ви вдираєтеся до приватного помешкання людини, що опинилася в біді?

Підборіддя знову стукнули об стіл і клацнули зубами.

— Де мій одяг? Послухайте, вікна зачинені, ключ від дверей у мене... Я дуже сильний, до того ж під рукою в мене кочерга, і я невидимий. Не сумнівайтеся, за бажання я вб’ю вас обох і легко звідси виберусь. Зрозуміло? Отож-бо. Якщо я відпущу вас, обіцяєте не робити дурниць і виконувати те, що я накажу?

Вікарій і лікар перезирнулися, і обличчя лікаря видовжилось.

— Обіцяємо! — відповів містер Бантінґ.

— Обіцяємо! — відповів містер Кас.

Невидимець відпустив їхні шиї, і вікарій та лікар випросталися на стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.

— Сидіть, будь ласка, там, де сидите, — сказав Невидимець. — Ось, бачите, кочерга. — І він ткнув її по черзі під ніс одному й другому. — Входячи сюди, я не думав, що тут хтось є, і сподівався знайти не тільки свої книги з записами, а й свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я бачу, що він зник. Дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла ходити гола, але ж вечори прохолодні. Мені потрібен одяг і ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

Розділ XII

Невидимець втрачає самовладання

З дуже прикрої причини, яка зараз стане зрозуміла, оповідь знову доведеться перервати. Поки відбувалися події у вітальні і містер Гакстер стежив за містером Томасом Марвелом, який палив біля воріт, ярдів за дванадцять звідти містер Голл і містер Тедді Генфрі здивовано розмовляли на єдину тему, що цікавила тоді мешканців Айпінґа.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, почувся крик, а потім запала тиша.

— Гей! — гукнув Тедді Генфрі.

— Гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Голл усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось не гаразд, — сказав він і відійшов від прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах містер Голл і містер Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося, — сказав Голл, а Генфрі кивнув.

На них війнуло запахом хімікалій, і з кімнати почулися швидкі тихі звуки.

— Чи все гаразд? — постукавши у двері, спитав Голл.

Розмова відразу ж увірвалася, на мить запала тиша, а потім знову заговорили пошепки, і хтось крикнув:

— Ні, не треба!

По тому раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову запала тиша.

— Що там? — напівголоса запитав Генфрі.

— Чи все гаразд? — знову запитав містер Голл.

— Цілком. Прошу не перешкоджати, — озвався вікарій якимсь дивним, уривчастим голосом.

— Дивно! — сказав містер Генфрі.

— Дивно! — сказав містер Голл.

— Просить не перешкоджати, — сказав Генфрі.

— Я чув, — сказав Голл.

— Хтось сопів, — сказав Генфрі.

Вони прислухалися. У вітальні знову заговорили — швидко і тихо.

— Я не можу, — підвищив голос містер Бантінґ. — Кажу вам, сер, я не можу!

— Що там таке? — спитав Генфрі.

— Каже, що не може, — пояснив Голл. — Але ж це не до нас, чи не так?

— Це насильство, — сказав містер Бантінґ.

— Це насильство, — сказав Генфрі. — Я виразно чув.

— А хто говорить тепер? — спитав містер Голл.

— Містер Кас, здається, — відповів містер Генфрі. — Ви щось розібрали?

Тиша. Неясні звуки.

— Здається, стягають зі столу скатертину, — сказав містер Голл.

За прилавком з’явилася місіс Голл. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Голл була жінка завзята.

— Чого ти стоїш там і прислухаєшся, Голле? — закричала вона. — Тобі роботи нема у свято?

Містер Голл спробував усе пояснити мімікою й жестами, але місіс Голл розійшлася ще більше. Ошелешені містер Голл і містер Генфрі навшпиньки відступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати, у чому річ.

Спершу місіс Голл відмовлялась вбачати в тому, що почула, щось незвичайне, а потім звеліла своєму чоловікові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона вважала все це за дрібницю: може, у вітальні просто пересували меблі.

— Я чув, як він казав «насильство», — сказав містер Голл.

— І я чув, як він казав «насильство», місіс Голл, — сказав містер Генфрі.

— А може... — почала місіс Голл.

— Ш-ш! — прошипів містер Генфрі. — Чи це не вікно відчиняють?

— Яке вікно? — не зрозуміла місіс Голл.

— Вікно у вітальні, — пояснив Генфрі.

Усі дослухалися. Місіс Голл, не бачачи нічого, дивилась на отвір дверей трактиру, на білу залюднену дорогу і на залитий червоним сонцем фасад Гакстерової крамниці. Раптом двері Гакстерової крамниці відчинились, і він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши очі.

— Гей! — репетував Гакстер. — Лови злодія!

Він перебіг вулицю і зник за воротами двору. Водночас із вітальні почулися гамір і стукіт зачинюваного вікна.

Містер Голл, містер Генфрі і всі, хто був у буфетній, вибігли на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, у поле, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і впав на землю. Перехожі здивовано зупинялися, а дехто теж кинувся бігти.

Містер Гакстер лежав нерухомо, і містер Генфрі нахилився подивитися, що з ним, а містер Голл і двоє робітників з буфетної, нерозбірливо гукаючи, підбігли до рогу й побачили, як містер Томас Марвел зникає за церковним парканом. Дійшовши хибного висновку, що це і є невидимець, який раптом став видимим, вони помчали за Марвелом. Але не пробіг Голл і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчака, зачепившись за одного з робітників і потягши його на землю. Містера Голла штовхнуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітник, обернувшись, подумав, що містер Голл просто спіткнувся, і побіг далі, але відразу ж так само спіткнувся. Перший робітник, який силкувався встати, дістав такого удару в бік, що звалив би кого завгодно.

Коли він падав, з лугу, де відбувалося гуляння, показався натовп. Попереду йшов огрядний власник тиру. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які боролися на безлюдній дорозі. Аж тут щось трапилось із його ногою, і він теж покотився по землі, встигши підбити свого брата й компаньйона, який біг слідом за ним і шкереберть полетів униз. А тоді на