Харлан Кобен - Додому

— Ти вже казав мені це, — Майрон глянув на годинник. Тереза вже мала б бути в квартирі.

— Не зовсім, — відповів Чік і знову глянув на нього засмучено. — Тобі варто знати, як сильно я кохаю свою дружину й сім’ю. Я не ідеальний чоловік. Я робив деякі сумнівні речі свого часу. Єдине, що робить із мене людину — єдине, що дійсно має значення, — це любов до моєї родини. До Брук. До Кларка, — його грудна клітка рухалася ривками, а по обличчю потекли сльози, — і до Ріса.

Чік розридався. Насправді. Не прикидаючись, не намагаючись це приховати. «Боже, — подумав Майрон. Будь сильним, зосередженим, але пам’ятай: цей чоловік шукає зниклого сина».

Коли Чік опанував себе, Майрон знову наполіг:

— Чому ви спілкувалися, Чіку?

— У нас не було роману.

— А що тоді?

— Ми збиралися. Ось у чому річ. Ми не робили цього. Але збиралися.

— Я думав, ти кохаєш свою дружину.

— Ти неодружений, правда, Майроне?

— Заручений.

Чік витер сльози. Він витиснув із себе усмішку, але в ній не було радості.

— Немає часу заглиблюватися в тему. Але ти доволі немолодий, щоб знати, що життя не чорно-біле. Воно переважно сіре. Ми старіємо, ми помремо, ми тягнемося до чогось, навіть якщо воно дурне. Ось це ми й зробили. Я та Ненсі. Ми почали фліртувати. Це зайшло занадто далеко. Ми почали складати плани, тому що так і трапляється зазвичай. Як і все в цьому жахливому світі, все стає гірше, не краще. Ти доходиш етапу, на якому робиш це або воно зникає.

— То що трапилося, Чіку?

— Це зникло.

— Ви цього не зробили?

— Ми вчасно зупинилися.

Майрон замислився.

— Хто все зупинив?

— Ми разом.

— Таке ніколи не буває разом, Чіку.

— Ми обоє в це вплуталися, — сказав він, — а потім обоє виплуталися.

— Коли?

— Що?

— Коли ви обоє виплуталися з цього?

— Не знаю.

— Як задовго до зникнення твого сина?

— Я говорив. Одне з другим не пов’язано.

— Як задовго?

— Я казав. Не знаю.

— І чому ти так боявся комусь розповісти?

— Не хотів, щоб дізналася Брук.

— Справді? Навіть тоді? Твоя дитина зникла і ти хвилювався за це? Тобто ти збрехав поліції про залицяння.

— Це стосувалося не тільки мене й моєї сім’ї.

— Також родини Ненсі Мур?

— Поглянь на це з нашого боку, гаразд? Припустімо, ми розказали би про це поліції. Добре? Припустімо, ми все розповіли б поліції. Що сталося б?

Майрон не завдав собі клопоту відповісти.

— Ти розумієш, чому ми нічого не сказали. Хто б нам повірив? Вони дізнаю`ться про ці повідомлення і ми кажемо «О, так, ми ледь не переспали». Гадаєш, копи правильно б це сприйняли? Нам вже ставили складні запитання. Ми ледь не визнали, що в нас була інтрижка, і це єдине, на що вони звернули б увагу. А тепер, якщо дізнається Брук… — Чік знову просльозився. — Це вб’є нас, еге ж? Будь ласка. Це все, що в мене залишилося.

Майрон старався ігнорувати вираз болю на його обличчі.

— То Брук ніколи не знала?

— Ні.

— А Гантер?

— Також ні. Ти не розумієш? Якби ми зізналися в цьому тоді, коли всі були такі вразливі, коли всі стосунки й так були напруженими, це б нас усіх знищило. Ми ніколи не змогли б зберегти взаємини.

— Але Ненсі й Гантер все одно не зберегли, чи не так?

— Ці речі не пов’язані, — Чік похитав головою.

— Звідки ти знаєш, Чіку? Звідки ти напевно знаєш?

Розділ 28

Майрон відчинив двері квартири, намагаючись знову налаштуватися на відповідний настрій, хоча не дуже через це переймався. Врешті-решт сексизм це чи ні, а він був чоловіком. Чоловіки дивовижно постійні щодо цієї частини їхнього життя. Леді, ось невеличка порада щодо зваблення: не треба багато часу, щоб підняти чоловікові настрій. Ви це вже знаєте. Ви бачили всі ті статті в жіночих журналах про те, як спокусити чоловіка, як використовувати олійки для масажу, свічки чи музику, щоб у нього з’явився настрій. Чоловіки, на щастя чи біду, не такі складні. Ось дві короткі статті про те, як звабити чоловіка: «Запитайте його, чи хоче він зараз сексу», і скажіть: «Так, було б чудово».

Ця думка викликала в Майрона усмішку, він повертався у форму. Зайшовши до квартири, він побачив, що вони не самі.

Там була Есперанса.

— Вибач за «облом», — сказала вона.

Майрон якусь мить не звертав на неї увагу, стиснувши Терезу в обіймах. Вони просто міцно пригорнулись одне до одного. От і все. Звичайні, міцні обійми. Майрон заплющив очі. Тереза притиснула його ще більше.

— Ми… е-е… маємо десять хвилин, якщо хочете, щоб я зачекала надворі, — запропонувала Есперанса.

Вони випустили одне одного з обіймів, але все ще трималися за руки.

— Цілих десять хвилин? — підняв брову Майрон.

— О-о, — мовила Тереза, — є час для тривалої прелюдії.

— Ви двоє такі милі, — сказала Есперанса голосом, який давав зрозуміти, що вони будь-які, але не милі. — Ви знаєте, це ніколи не дратує — перебувати поруч із шалено закоханими людьми? Отак.

— Хочеш розповісти нам, чому ти тут? — запитав у неї Майрон.

— Я дістала інформацію про місце проживання скоріше, ніж тобі хотілося б. Особняк — це власність Джессі та Мінді Роджерсів. Багатії. Батько працює у гедж-фонді. Мати — професійний дипломат. У них є шістнадцятирічна дочка на ім’я Темрін.

— То чому в нас тільки десять хвилин?

— Вона проходить літню інтернатуру на «Фокс-Ньюз» на авеню Америки та 48-ій вулиці. У будівлі «Ньюз Корп», як і в будь-якій багатоповерхівці Мангеттена, є охорона, прохід лише за посвідченням. Її десятигодинна зміна починається о другій дня, тому, якщо поїдемо туди зараз…

— Можливо, ми поговоримо з нею до того, як вона зайде.

— Правильно.

— Зачекаєш на мене? — Майрон поглянув на Терезу.

— Це краще, ніж почати без тебе.

— Не впевнена щодо цього, — додала Есперанса.

Обидві жінки засміялися. Майрону було не смішно.

— Ходімо, — сказав він.

Майрон та Есперанса стояли на авеню Америки перед багатоповерхівкою, коли Майрон урешті-решт запитав:

— Що трапилося?

— Том хоче домовитися про опіку над Гектором.

— Чудові новини.

— Не роби цього, — пильно дивлячись на нього, сказала Есперанса.

— Що?

— Ти зараз мені збрешеш?

— Я не чіпав його, присягаюся.

— Що ти зробив?

— Просто навідався до Тома.

— Тобто «навідався», як Уїн?

— Ні, я не наближався до його квартири.

— Тоді де?

— Біля нічного клубу, — сказав Майрон, а відтак додав: — Ти знаєш, що твій колишній ладнає собі гульку на голові? Йому ж за сорок, хіба