Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

- IV -

Повернення з концтабору

У такий спосіб повертався додому мій батько після Першої світової війни. Тривалий час я ховався за чагарниками. Тоді підводжуся, оскільки бачу селянина, який збирає капусту. Я підходжу до нього, і він витріщається на мене. Обриває гнилий листок із капустини й кидає його на купу. Потім стинає іншу капустину, наче зрубує чиюсь голову. Тоді я питаю:

— Багато з наших не повернулися з фронту?

Він зосереджується, підраховуючи.

— Дев'ятнадцятеро чи двадцятеро.

Я сідаю поряд з ним і чекаю, коли він заповнить кошик. Перше ніж селянин ставить кошик собі на плече, я питаю, втупившись у грудку землі, яку тримаю в руці:

— А ті, що торгують ґудзиками, вони як?

— Які ще ґудзики?

— Крамниця з ґудзиками, поруч із шевцем.

— Хто, стара?

— Так, ота стара.

— Та живе собі.

Я задоволено розминаю грудку землі у жмені.

— А чоловік тієї старої?

— Показується на вулиці вряди-годи.

З цієї миті я починаю діяти поквапом. Іду до троюрідного брата й посилаю його до своєї матері, щоб він повідомив їй, мовляв, почув по радіо моє ім'я в переліку тих, що повертаються з полону і прибули до Мілана.

За дві години по тому знову вирядив його до своїх — сказати моїй матері, що на нашій станції зупинився товарний поїзд і я можу бути саме на цьому товарняку.

Тим часом сам я мчу на станцію й удаю, ніби щойно прибув на цьому потязі. Мені назустріч суне маса людей і серед них — моя мати. Але я заледве дивлюся на неї, попри те, що вона намагається обійняти мене за шию. Я тягну її вперед, одночасно розмовляючи з іншими людьми, і вона потроху вгамовується. А я не припиняю теревенити про те й про се, аж доки ми приходимо до нашого дому, де на мене чекає батько, стоячи просто на порозі. Я зупиняюся десь за п’ять кроків від нього, бо ми з ним завжди мали труднощі з привітаннями: ніколи не потискали один одному руки й не вдавалися до жодних інших ніжностей.

Якийсь час ми дивимося один на одного. Ні він, ні я не рухаємося, і всі решта теж чекають, як ми дамо собі з цим раду. Нарешті він робить крок чи два, а тоді знову зупиняється.

— Ти їв? — питає він мене.

— Так, я поїв.

Після цього він простує собі кудись не озираючись. Я питаю його:

— Куди Ви йдете?

Батько обертається всім корпусом, роздратований і збентежений:

— У мене роботи вище голови! — викрикує він.

І рішуче віддаляється глухим завулком, який не приведе його до жодного місця праці. Той завулок закінчувався муром, і батько йшов битися головою об той мур, як наш кінь Гомер, що страждав на тихе божевілля.

Моє тіло

Перше ніж упасти на ліжко, я оглянув своє тіло. Ніколи в житті я не приділяв своєму тілу такої уваги, як зараз, коли я повністю роздягнувся. Почавши зі ступень, я піднімався до колін, стегон, грудей, рук. Якби ми справді звертали увагу, наприклад, на свої ноги, коли ходимо, можливо, усвідомили б, що вулиця, площа, шлях, якими простуємо, повторюють — хоч і як непомітно — сферичну кривизну Землі. Наші ступні її відчувають, вони ліпше знають, що ми насправді є тільки ворсинами або шпичаками на кулі, і без цього не гладенькій, бо на ній є також гори, дерева й таке інше; а маса люду утворює колючий наріст на земній корі, себто Земля — це їжак, і ми його колючки. Я зрозумів також, до речі, що навіть коли хтось схильний уважно вивчати своє тіло, то доступною до огляду виявляється тільки частина його, а саме — передній фасад. Воно має також тіньовий бік — так, якби ми були Місяцем або планетами. Найближчим до нас об’єктом є наше тіло, а ми його як слід не знаємо. Відтак я оглянув себе за допомогою двох дзеркал і знайшов на спині маленькі білі плями, подібні до подрібненого рису. Я сказав собі, що зазвичай частину тіла, якої ми не можемо розгледіти в себе, ми бачимо в інших. Ми знаємо, які ми самі, завдяки тому, що бачимо, як улаштовані ззаду інші люди. Але це знання плутане й поверхове. Я торкав кістки, навіть не знаючи, як називається кожна з них, яку функцію виконує; а всі вони — дуже важливі кістки. Як можна не знати бодай головних кісток, що утворюють наше тіло? Треба неодмінно вивчати напам’ять їхні назви. Можливо, є кістки, які потребують особливої турботи, більш чутливі до компліментів. І, ймовірно, саме через те наші руки раз у раз роблять несподівані жести, а потім укладаються на коліна або на стегна. Коротко кажучи, частини тіла можуть краще порозумітися між собою і здатні влаштовувати змови.

Мушу також зізнатися, що раптом, на якусь мить, я відчув зачарування. Це сталося тоді, коли моя рука піднялася, завмерла в повітрі і почала описувати числа й малювати кола, щоб повідомити мені хтозна що. То була магічна мить. Нарешті рука написала в повітрі слово. Слово, що містило літери «о» і «л». Я дуже добре пам’ятаю ті дві літери. У мене виникло враження, що вказівний палець написав слово «болість». Я не впевнений. По одній «л» укупі з «о» містять також слова «солодич», «доломіти» тощо. Але не в тім річ. Суть у тому, що мої кістки, яких я навіть не знаю поіменно, зверталися до мене з цим словом.

Останнє любовне побачення

Милесенька, не питай себе, навіщо я оце показався з небуття. З твоєю вдачею тобі захочеться порвати листа, не читаючи. Не сміши людей. Зрештою, я вже в таке море халепи вляпався, що твій демарш нічого не змінить. Я зараз на борту літака над Америкою. Я не знаю, що там унизу — Міннесота чи Луїзіана. Америка в певному ракурсі подібна до Місяця. А я зараз над цим ракурсом. Лечу до Фенікса, що у штаті Арізона — п’ятигодинний переліт, якому не видно кінця. Мені не вірилося, що Америка аж настільки велика. Час у Нью-Йорку на три години випереджає час у Феніксі.

Це правда, я втік з Італії, але не так усе є, як тобі здається. Бо це не має нічого спільного зі шкідливими звичками. Проблема в іншому. Ти завжди все розумієш і, можливо, не бачиш колоди в оці. Проблема не в словах, чи поведінці,