Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

міського транспорту, яке поряд із дуговим ліхтарем, телефоном та іншими винаходами мало докорінно змінити весь уклад міського життя.

У Сан-Франциско, де переповнені пасажирами вагони міської конки з великим трудом просувалися горбистою місцевістю, був застосований новий вид тяги — канатний. Сталевий трос, укладений у трубогін, просувається по колесах із жолобками і приводиться в рух величезними двигунами, встановленими у розташованій неподалік силовій станції. Вагони були забезпечені легко керованим пристроєм — «захопним важелем», який, проходячи на зразок сталевої лапи крізь проріз у трубогоні, «хапав» трос, що рухається. Цей винахід вирішував завдання підйому та спуску важко навантажених вагонів крутими ухилами вулиць. А незабаром Ковпервуд випадково почув про те, що «Чиказька міська залізнична», основними пайовиками якої були Шрайхарт і Меррил, планує ввести й у себе такий новий вид тяги — прокласти канатну дорогу по Стейт-стрит. Вагони малоприбуткових ліній околиці передбачалося використовувати на цьому прогоні як причепи, а далі вони мали знову переходити на кінну тягу і рухатися своїм маршрутом. І тут Френка осяяла думка: ось воно, вирішення транспортної проблеми Північної та Західної сторін — канатна дорога!

Але не тільки тиснява біля мостів і занедбані тунелі привертали до себе увагу Ковпервуда. У «Північно-чиказької залізничної компанії» справи йшли все млявіше. Відсталість і короткозорість членів правління цієї компанії перешкоджали їм зазирати далеко вперед, і тому, стикаючись із різними труднощами, вони не вміли їх вирішувати. Фінансовий стан підприємства був далеко не блискучим: одним влучним ударом можна було б заволодіти цими дорогами. Із самого початку, коли підприємство тільки створювалося, ніхто не чекав від нього суттєвого зиску, позаяк конки, що належать цій компанії, обслуговували район малонаселений і розташований достатньо близько до торговельних і комерційних кварталів міста, але не самі ці квартали. Пізніше, коли населення району зросло і дороги стали приносити більше прибутків, виникли нескінченні затримки біля мостів. Правління компанії, не надто сподіваючись на успіх свого підприємства, проклало дешеві, нікчемні рейки і пустило по них поганенькі, на швидку руку збиті вагони, в яких улітку можна було задихнутися від спеки, а взимку зуб на зуб не потрапляв від холоду. І хоч би одна лінія була доведена до ділових кварталів міста! Всі вони обривалися біля річки, що перегороджує їм шлях із півдня. На Південній стороні пан Шрайхарт проявив більшу турботу про своїх пасажирів. Він підвів свою лінію прямо до крамниці Меррила. На Північній стороні, як і на Західній, задовольнялися тим, що взимку підлогу у вагонах встеляли соломою, щоб у пасажирів не дуже мерзли ноги, а влітку на лінію пускали якусь, доволі незначну, кількість відкритих вагонів. Правління рішуче впиралося всіляким додатковим витратам. Так воно і йшло: час від часу додавалася нова лінія — якщо правління було впевнене, що вона почне давати прибуток із першого ж дня. При цьому знову вкладалися дешеві, неміцні рейки та пускалися допотопні вагончики, які так тряслися та грюкали, що пасажири мало свідомість не втрачали. Останнім часом скарги та судові позови сипалися на компанію з усіх боків, неймовірно дошкуляючи правлінню, яке зовсім не знало, як бути. Безперечно, в правлінні було й кілька тямущих, розсудливих людей. До їхнього числа належали: Теренс Малгенон — головний директор, Едвін Кафрат — директор, Вільям Джонсон — головний інженер. Однак інші функціонери, такі як Оніас Скіннер, голова правління, або Волтер Паркер, заступник голови, були консервативні, жадібні тугодуми, котрі як вогню боялися якихось нововведень. Як не сумно таке визнати, але з віком люди майже неминуче втрачають смак до новаторства, і тоді улюбленим їхнім девізом стає: «І так годиться».

Урахувавши всі ці обставини та ретельно розробивши план дій, Ковпервуд під якимось пристойним приводом запросив якось Джона Мак-Кенті до себе на обід. Коли той прибув у супроводі своєї дружини й Ейлін, ­сяючи усмішкою, стала розважати пані Мак-Кенті бесідою, Френк, наче між іншим, спитав:

— Скажіть, пане Мак-Кенті, ви знаєте щось про ті тунелі під річкою біля Ла-Саль-стрит і Вашинґтон-стрит? Вони, здається, належать місту?

— Я знаю, що місто їх придбало, не маючи в цьому нагальної потреби, і що тунелі ці абсолютно ні до чого не придатні. Втім, — обережно додав Мак-Кенті, — я тоді ще не мав до цих справ жодного стосунку. Наскільки можу пригадати, місто виклало за кожен із них по мільйону доларів. А чому ви питаєте?

— Так просто, — ухильно відповів Ковпервуд. — Невже вони і справді ні на що не годяться? В газетах раз по раз вказують на їхню повну непридатність.

— Так, вони, здається, в препоганому стані, — зауважив гість. — Я, відверто кажучи, не зазирав туди вже багато років. Ці тунелі були прокладені для вуличного транспорту, щоб розвантажити мости. Та з цього нічого не вийшло. Спуск і підйом там — занадто круті, а плату за проїзд призначили зависоку, ну, всі й вважали за краще чекати своєї черги біля мостів. Коні виходили звідти змилені. В цьому я сам переконався. Мені не раз доводилося проїжджати там із важкою поклажею. Місту, природно, не було потреби купувати ці тунелі. Тут щось нечисто, я тільки не знаю достеменно, чиїх це рук справа. Мером тоді був Кармоді, а Олдрич керував громадськими роботами.

Мак-Кенті замовк, і Френк більше не поновлював розмови про тунелі аж до кінця обіду. Але потім, перейшовши з гостем у бібліотеку, він дружньо взяв його за лікоть — інтимно-фамільярний жест, який припав до смаку цьому махляреві та політику.

— Мені здається, пане Мак-Кенті, — сказав господар, — що ви були задоволені нашою операцією з газовими компаніями торік? Чи не так?

— Саме так. Дуже задоволений, — підтвердив Мак-Кенті з запалом. — Я вам це тоді ж і сказав.

Ірландець симпатизував Ковпервудові і був вдячний йому за те, що той у короткий термін збільшив його статки на кілька сотень тисяч доларів.

— Ось що, друже мій, — раптом сказав Френк, здавалося б, без будь-якого зв’язку з попереднім. — Вам ніколи не спадало на гадку, що в міському залізничному транспорті у нас назрівають великі зміни? Це вже по всьому видно. На Південній стороні через рік-два буде введена механічна тяга. Ви, мабуть, чули про це?

— Так, щось таке промайнуло в газетах, — відповів Мак-Кенті, здивований і зацікавлений. Він закурив сигару і приготувався слухати. Ковпервуд, котрий ніколи не курив, присунув своє крісло ближче.

— Поясню, що це означає, — сказав він. — Усі наші міські залізниці, не кажучи вже про ті