Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

залізнична компанія» обслуговувала південну сторону аж до 39-ї вулиці і була справжнім джерелом збагачення для своїх власників. Ця компанія проклала вже понад сімдесят миль рейкових шляхів і щорічно тягнула свої лінії щораз далі і далі — по Індіана-авеню, Вобеш-авеню, Стейт-стрит, Арчар-авеню... Їй належало понад сто п’ятдесят старомодних вагончиків, які не опалюються взимку і застелених задля тепла соломою, і понад тисячу коней. Конку обслуговувало сто сімдесят кондукторів, сто шістдесят візників, сто конюхів і дуже поважне число ковалів, шорників і ремонтників. Узимку вулицями рухалися снігоочисники, що належали компанії, влітку — машини для поливання водою. Полічивши подумки вартість рухомого складу, акцій, облігацій та іншого майна компанії, Ковпервуд дійшов висновку, що її капітал, імовірно, вже перевалив за два мільйони. Погано було те, що контрольний пакет акцій компанії перебував у руках у двох осіб — Шрайхарта й Енсона Меррила. Перший був тепер заклятим ворогом Френка і намагався зашкодити будь-яким його діям, та й другий також був роз’ятрений вельми неприязно. Ковпервуд ще й сам не знав, як підібратися до цієї прибуткової справи. Курс акцій сягнув двохсот п’ятдесяти доларів.

«Північно-чиказька залізнична компанія» була заснована того ж року, що і компанія Південної сторони, але тільки іншою групою осіб. Тут справа велася зовсім уже по-старому, не надто тямущими і не дуже заповзятливими людьми. Обладнання також було старе та зношене. «Залізнична компанія Західної сторони» спочатку входила в «Чиказьку міську залізничну», інакше кажучи, Південну компанію, але тепер стала вже самостійним підприємством. Лінії, що належали цій компанії, були поки що найменш прибутковими, але Західна сторона Чикаґо росла і розвивалася не менше бурхливо, ніж усі інші. Веселий передзвін дзвіночків, що сповіщає про наближення коней, які тягли вагони, чутно було в усіх кінцях міста.

Спостерігаючи все це збоку і переносячи думками в майбутнє, Френк, можливо, краще, ніж навіть самі акціонери, бачив гігантські можливості, що відкривалися перед ними, — особливо якщо Чикаґо і далі буде так само бурхливо рости. Все, що могло сприяти або перешкоджати розвитку міських залізниць, було предметом його постійних і наполегливих міркувань.

Доволі скоро він дійшов висновку, що руху конки на Північній і Західній сторонах міста найбільше заважають постійні скупчення всіх видів транспорту біля в’їздів на мости через річку Чикаґо. Цією річечкою, брудною, смердючою та дививижно мальовничою, що ділила місто на дві частини, рухалися нескінченні та величні каравани всіляких кораблів і човників. Мости раз по раз слухняно розступалися перед ними, перегороджуючи шлях фургонам і екіпажам, що скупчилися на обох берегах. І тоді здавалося, що єдиноборству водного та сухопутного транспортів так і не буде кінця. Картина ця, сповнена своєрідною, патріархальною, чисто діккенсівською принадою, була гідна пензля Домьє, Тернера чи Вістлера. Ледачі розвідники мостів мали вирішувати на власний розсуд, коли слід заблокувати рух екіпажів, а коли — кораблів, і скільки часу змусити їх усіх чекати. Біля мостів, поряд із діловим, стурбованим людом, завжди штовхалися роззяви, котрі витріщалися на високий ліс щогл, на скупчення людей і фіакрів на березі та строкату низку буксирів і барж, що ковзали по річці. Ковпервуд, сидячи в своєму легкому кабріолеті й обурюючись затримці або що є сил поганяючи коня, щоб проскочити на той бік, поки міст ще не розвели, не раз думав про те, якою величезною перешкодою є ці мости для розвитку міського транспорту в північній і західній частинах міста. На Південній стороні, що не перетиналася рікою, транспорт розвивався швидко і без перешкод.

Тому не дивно, що Френк дуже зацікавився відкриттям, яке він зробив одного разу під час своїх блукань містом. Виявилося, що в двох місцях під річкою прокладені тунелі. Один служив наче продовженням Ла-Саль-стрит і перетинав річку з півдня на північ, інший починався біля Вашинґтон-стрит і йшов зі сходу на захід. Це були сирі, похмурі, завалені сміттям оселі пацюків. Стінами, тьмяно освітленими гасовими ліхтарями, сочилася вода. І, за чутками, жодна з цих артерій начебто ніколи не була в експлуатації. Ковпервуд зацікавився ними. Виявилося, що тунелі були збудовані кілька років тому, бо і тоді вже відчувалася потреба розвантажити ті самі мости, біля яких зараз відбувалося таке стовпотворіння. У той час усім, а особливо акціонерам нового підприємства, здавалося, що кожен вважатиме за краще заплатити кілька центів за користування тунелем, ніж витрачати надаремно коштовні хвилини. І тому, щоб уникнути затримок, було вирішено прокласти там конку.

Однак, як це часто буває з різними перепективними комерційними проектами, що настільки заманливо виглядають у мріях чи на папері, на ділі все обернулося зовсім інакше. Тунелі могли б, імовірно, приносити прибутки, якби їх правильно спорудили, але спуск і підйом у них були занадто круті, проїзд — недостатньо широкий, а вентиляція й освітлення і зовсім були нікудишні. Словом, тунелі виявилися дуже мало пристосованими для користування.

Батько Нормана Шрайхарта був одним із акціонерів цього підприємства, так само, як і Енсон Меррил. Коли справа виявилася збитковою, тунелі — після всіляких доволі безглуздих махінацій, що коштували рівно мільйон доларів, — були продані місту, кожен за цю суму. Мабуть, дехто не надто розумний вважав, що швидко зростаючому місту легше розлучитися з такою значною сумою, ніж тому чи іншому з його поважних, скромних, але честолюбних громадян. На цій угоді непогано нажилися в ті роки декотрі члени муніципальної ради. Втім, зараз це справи не стосується.

Виявивши тунелі, Ковпервуд вирішив їх оглянути. В’їзд туди був забитий дошками, але для пішоходів залишався невеликий прохід. Побувавши там кілька разів, Френк з’ясував, що тунелі, мабуть, можна використати. «Місто росте, росте вуличний рух, і конки з року в рік приносять все більше і більше грошей, — думав він. — Якби без особливих затрат ці тунелі можна було перебудувати і дещо зменшити ухил, — головну перешкоду для розвитку міського транспорту на Північній і Західній сторонах було б усунуто. Але як це зробити?» Тунелі йому не належали. Не належала йому і міська конка. Оренда та перебудова тунелів зажадали б величезних витрат. Крім цього, на кожному ухилі, хоч який би він був незначний, знадобляться додаткові упряжки коней, додаткові візники та підсобні робітники, а отже, і нові витрати. Словом, Ковпервуд не був упевнений, що за відсутності іншої тяглової сили, крім коней, задумане ним підприємство виправдає себе, навіть якщо будуть перебудовані ухили.

Однак восени 1880 року, коли Френк ще був поглинений дрібними любовними інтрижками, що завершилися у результаті романом із Ритою Солберґ, йому стало відомо про одне нововведення в галузі