Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Ще одним важливим питанням є те, чи Довбуш знайшов топір велетів. Чи отримав у дар від якогось старого віщуна інший меч? Чи сам собі казав викувати топір? І що потім сталося з тим топором?

Хоча майже всі оповідання про опришків стосуються історичних осіб, про яких нерідко є достатньо детальних відомостей із судових актів та хронік у Польщі та в Угорщині, проте факти, які ми називаємо історичними, не беруться до уваги в народних оповідях настільки, як згадані вище міфи. Оповіді часто-густо дуже конкретно характеризують цих людей з фізичного й духовного боку. Характеризують і відразу затирають. Власне завдяки певній типовості тих міфічних «питань», які є для оповіді найважливішими.

А важливими вони є через те, що за вбивство біса і здобуту завдяки цьому безпеку – бодай стосовно цього – люди опришкам вдячні. Вони хочуть знати, кому саме мають бути вдячними, кого благословляти.

А от те, що гуцули не знайшли меча велетів, призвело до втрати колишньої свободи. Замість того, щоб володарювати, панувати в горах і жити власним життям, гуцули пішли на історичне дно.

А може – може, Довбуш не дотримався умов? Може, є надія, що хтось цей меч знайде?.. Чи той, що від велетнів, чи топір Довбуша хтось витягне колись зі скали?..

Раніше ці питання обговорювали гучно, жваво. Нині – значно стриманіше. Не те, щоб скептично, радше з очікуванням, що хтось інший візьме слово. Власні міркування додають без запалу.

Ці «питання», попри все, відображають і характеризують певну реальність, очевидно, у переносному значенні.

Оповідання про вбивство біса є свого роду виразом сміливості й зухвальства опришків, котрі, блукаючи пущами та полонинами, у різні пори року, за різної погоди, серед бурі, граду блискавок, чи зимовими ночами, по безлюддях, серед тиші, що проймає дрожжю, або серед шумів, голосів, стогонів та погроз природи, готові були стати перед очі найнебезпечнішій, навіть сатанинській силі. Часом навіть із почуттям, що вони допомагають самим небесам.

А коли б знайшли меч велетів, – так міркували, – то це б не тільки не дозволило панам, підпанкам і жидам повалити під ноги гірський народ, але й відкрило б людям очі. Помогло б запровадити у світі верховинську правду, лад старовіку – свободу.

Ось чому опришки у нинішній живій традиції відіграють чи не більшу роль, ніж інші явища та події старовіку. І, можливо, полонять уяву теперішніх людей більше, ніж уяву своїх сучасників. Може, у ті часи Верховина ще жила дитинним життям, повним, не покаліченим, може, дихали тоді присутністю свободи, а в майбутнє дивилися з надією.

Як правнук велетів головач убив біса

Піднімаючись із земних глибин, то стаючи сторч, то підстрибуючи, розігнався вал Чорногори до сходу сонця. Не досягнув рахманської країни, згайнував силу, ліг, наче тіло поваленого велета, що застигло в могутніх судомах. І дуже скоро льоди та льодовики вмостилися в його зморшках. Через віки розтанули, але у вигризених ними заглибинах і досі не надто сміливо виростають зелені трави. Бо в них уперто тримаються звироднілі ліси карликових дерев, гущавини лишайників та мохів. Не то химерні тваринки, не то рослини з-під крижаної поверхні, цікавинки для збирачів, які ретельно вичісують ці шолудиві кудли землі. Милуються ними крізь збільшувальне скло – але ж то парші дельорні! Її збирають для гербаріїв, зберігають у великих шафах, щоб не загинула пам’ять. Тим часом усюди над буковинами та яворинами, у ярах і падолах між пасовищами, між зеленими узгір’ями, ті правічні хащі лишайників усе ще, як на далекій півночі, зачорнюють чималі простори. На схилах інша чорнота – жереп. Цілі ліси жерепу, які людина проходить, стрибаючи з верхівки на верхівку кущів, мов на пружинах, бо інакше без сокири не продертися. А ті щільно та похмуро стеляться довгими смугами. Будь-яку живу істоту, що туди потрапляє – чи то мотилів-жалобників, які б’ються об лице подорожнього, вилітаючи роєм із гущавини, семигородських сипів, що ширяють у височині, кермуючи крилами з чорною облямівкою, а іноді хапають з лету щось малньке чи велике, – усіх прибиває чорнотою. Лише на верхах, як на старих лисіючих головах, колишуться, наче хвилі засохлого волосся, легковажно в’ються білим димом посивілі поля ісландського моху. Тут їх називають грань, що означає гарячі вуглини. Гадають, що це білий дим здіймається з гарячого нутра Чорногори, ніби з печі, забитої жаром.

Але ніщо інше, як саме чорні зарості лишайників та жерепу дали назву Чорногорі, так, як чорна рамка траурній картці. Картка велика і біла. Чорногора скелясто-зелена й розлога. Але достатньо таких рам, щоб була сумною, ба навіть похмурою. Зітхання безугавно лине від яру до яру, від верху до верху, піднімається догори і переходить у тихий сто-гін. Білі від піни потоки виспівують, щоб його заглушити.

Ніщо там не родить і не вдається. Але на питання, що є Чорногора, існує одна відповідь – Сила. Не лише для життя, але й для змін. Пісня каже: «Чорногора хліб не родить, не родить пшеницю, а годує леґіників сиром і жентицев». На безмежних пасовищах губляться незліченні стада худоби. Здається, що Чорногора могла б вмістити й вигодувати їх безкінечно більше. Віддавна вона плекала молодців, їхню силу для пригод і битв. Вона є і вітчизною, і притулком для багатьох сміливців.

Де-не-де з гірського хребта, мов ребра і потрощені кістки потвори, вилазять острови та відроги скель, – буцімто їх видерли зсередини та відділили одне від одного давні льодовики. Ось таким островом є верх із давньою, не цілком зрозумілою, назвою Ґутин Томнатик. Відсунений від головного валу на південь, він, хоч і здається кладкою до Угрів, нічого не сполучає, лиш заслоняє темною стіною. Між ним та головним хребтом під осипищем, глибоко в долині, з північного боку у вічній тіні, ховається видовжене озерце сталевого кольору. Там цілковита дичавина, бо далеко від колиб, від пасовищ, від плаїв. Не чути ні людського голосу, ні бекання овець, ні дзвіночків, ні пташиного свисту, ні дзюркотіння джерела. Глухо і мертво, тільки озерце позирає зі щілини на небо живим оком. У негоду воно особливо похмуре, часом поринає в густі тумани, часом ні. Але тоді видно, як воно впадає у розпач. Бо коли вітер залітає у щілину, то хльостає озерце аж до дна, ніби хоче прогнати його з дідизни, ніби заповзявся його висушити, знищити. Жене хвилі, аж ті стають дибки і звиваються, наче клубок змій, сичать і вигинають шиї. Кожного подорожнього