Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— Що то було? Диявол. Ніхто з нас так відтоді й не оговтався. Різ застрелився тим самим пістолетом, яким підстрелив Скотта. Алекс підсів на наркотики, почав торгувати й постійно опинявся за ґратами. Кері Самтер почали снитися жахіття, і вона виїхала. Як і більшість інших.

— А ви лишилися?

— Якщо захоче, диявол знайде мене будь-де. Нема сенсу тікати. Крім того, я одружилася з поліціянтом.

Я впізнаю в очах Елізабет цей відсторонений погляд. Переді мною та сама спантеличена, налякана дівчина, що сиділа на дивані на тій старій фотографії.

Схожість між цим Куґарцем та моїм убивцею надто явна, аби її ігнорувати. Можливо, це збіг, та підозрюю, що ці ранні сутички могли бути «пробою пера» убивці у його молоді роки. Він учився полювати.

— Усі ті люди зникли в одному районі?

— Так, наскільки мені відомо. Долина навколо джерела. А що?

— Ви не могли б показати мені його на мапі?

— Звісно, та там вже кількадесят років ніхто не зникав безвісти. Так, я все ще за цим слідкую.

— Я розумію. Та все ж хотів би туди навідатись.

— Навіщо? Його там вже давно немає.

— Утім, можливо, саме там він починав. Я маю побачити на власні очі.

Розділ 55

Геодані

Повернувшись до закусочної Джилліан, я схиляюся над столом, заваленим мапами й графіками, і відсовую недоїдений вишневий пиріг, намагаючись розібратися у даних, так ніби ось-ось вигулькне ідея і зв’яже все докупи.

При поверховому огляді місця появи монстра з Куґар-Крика не мають нічого спільного з убивцею Джуніпер. Той, хто вбив її та інших, невидимий. Настільки, що правоохоронці досі сумніваються у самому факті його існування. Тоді як цей Куґарець, здається, навіть сам хотів, щоб його побачили, і майже встиг перетворитися на біґфута Південної Монтани, а потім раптово зник після ночі, коли напав на Елізабет — якщо припустити, що це був саме він.

Що більше я про це думаю, то імовірнішою видається ідея, ніби це мій убивця у фазі «Бетмен: початок». Коли його майже (а може, і точно) підстрелили, він мусив змінити тактику, навчитись ховатися. І опанував цю навичку більш ніж успішно.

Цей молодший убивця був нахабний і незграбний, позаяк вирішив напасти посеред людного табору. А той, що взявся вбивати пізніше, вже значно краще обирає своїх жертв і тепер перед нападами, певно, довгий час стежить за ними.

Терпіння... чи захоплення від полювання? Чи отримує він стільки ж насолоди від вистежування своїх жертв, як від їх убивства?

— Плануєш похід? — питає Джилліан, нахилившись над моїм плечем.

Я міг би злякатися, та відчув запах її парфумів, перш ніж вона заговорила. Нагадують мені аромат гліцинії.

— Щось типу того...

Джилліан прослизає до мого столика й сідає навпроти. Фартуха на ній нема. Натомість вона вдягнена у блузу з білим комірцем, що дуже пасує її фігурі.

— Маєш... гарний вигляд, — кажу я.

— Це ти мене ще в похідних шортах не бачив.

Я відповідаю млявою посмішкою.

Вона постукує по мапі.

— Це був натяк, Тео. Час від часу дівчата їх роблять. Та не думай, що так буде вічно.

— А.

Я складаю докупи мапи та графіки.

— Це не зовсім похід.

— Ти шукаєш тіла. Я знаю.

— Узагалі-то, не цього разу. Тут скоріше питання цікавості.

— Останні два тижні ти лише те й робиш, що їздиш туди-сюди. Цікавість поглинула тебе з головою. Може, цього разу варто прогулятися з компанією?

Я думав про неї більше, аніж усвідомлюю. Заходячи у своїх пошуках все далі й далі, я помітив, як мрію скоріше повертатися за цей стіл, їсти пиріг і насолоджуватися подобою нормального життя.

Іноді я спостерігаю за Джилліан через столики — як легко вона усміхається, як має справу з безліччю людських емоцій, не втрачаючи при цьому власної сутності. Частина мене хоче взяти її з собою в ті темні місця. Тоді як інша частина не хоче бруднити її усім тим злом.

— Не знаю, наскільки приємний з мене вийде компаньйон.

— Саме тому тобі й потрібна компанія.

— Це може бути небезпечно.

— Я тебе захищу, — відповідає вона.

— Ха. Ми вже бачили, наскільки ефективно це вдається мені самому.

— Ґас каже, ти добре засвоїв його тренування.

— Ти про заняття о шостій ранку, під час яких він розмахує перед моїм обличчям мішком із білизною?

— Називай як хочеш, та я помічаю різницю. Ти схуд на обличчі і вже не так сутулишся. З часом Ґас зробить із тебе чоловіка.

— На це не вистачить і всього часу, що лишився у всесвіту.

— Тим паче тобі потрібна компанія серед великого страшного лісу.

— Не знаю...

— Підніміть руку, хто з присутніх пройшов справжній курс рукопашного бою? — Джилліан підносить руку. — Добре, я так і думала.

Я забув, що вона служила у війську. Вона така... жіночна. Я б знову заперечив, що це небезпечно, та не маю причин вважати, ніби в цьому місті їй взагалі де-небудь безпечно. Та й монстра з Куґар-Крика не бачили вже десятки років. Сумніваюся, що він повернеться на місце, де його ледве не вбили. І все ж... усе це здається позбавленим будь-якого сенсу.

— Гаразд, — каже Джилліан. — Домовились. Заїдеш за мною вранці.

— Я ні про що не домовлявся.

— Надто пізно.

Я розумію, що сперечатися з нею марно. І, якщо чесно, мені до вподоби ідея не ділити її увагу з рестораном, повним людей.

— Учора приїжджали люди, питали про тебе, — каже вона.

— Справді? Хто?

— Не представилися. Схожі на копів. Та мені не знайомі. Один мав годинник, що поспішав на дві години. Мабуть, немісцеві.

— Копи? Зі мною наче нескладно вийти на зв’язок.

— Може, просто цікавились чимось із приводу розслідувань. Я чула, тепер всі шукають пуму?

Я зітхаю.

— Так. П’ять кігтів. Полідактилія у котів зазвичай виражається в шести пальцях чи більше, але не в п’яти. Я не чув, щоб таке траплялося з великими кішками, хоч це й мало що змінює. Вони готові вигадати абияку теорію.

— Що ми завтра шукатимемо? Не тіла, правильно? Ну тобто я готова. В принципі.

— Ні. Ми шукаємо монстра з Куґар-Крика, чи то пак Куґарця, як його іноді називають.

Джилліан підводить брови, перевіряючи, чи я не жартую.

— Я візьму свій пістолет.

—