Ганна Юрген - Голубий Птах, названий син ірокезів, Ганна Юрген

— Привіт сестрам! — гукнула тітка навздогін. На таку раптову поспішність вона тільки похитала головою, але незабаром заспокоїлася.

«Батьківський дім завжди найкращий. Хлопець, напевне, скучив за цей час», думала вона про себе.

Голубий Птах невпевненим кроком наближався до хури.

— А-а, нарешті! — вигукнув фурман. — Зараз вирушаємо. Вилазь.

Хлопець озирнувся: дітвора з криком метушилася попереду валки, що наближалася. Голубий Птах шмигнув через передок під тент. Заскрипіли колеса, заляскали батоги, і колона проїхала мимо. Потім рушив і його віз. Повільно похитуючись, покотилася важка хура.

Як тільки Бедфорд залишився позаду, хлопець визирнув через голову фурмана. Його, напевне, ніхто не бачив. А тепер вони їдуть уже лісом, що розкинувсь обабіч шляху, ніби двері в рідний дім.

Через дванадцять днів вже й форт Пітт, щасливий і нещасливий пункт у житті хлопця, залишився позаду. Фурман подарував йому сокиру, кремінь і кресало. Ці скарби Голубий Птах ніс у торбині, яку разом з двома буханцями хліба випросив у каптенармуса форту.

Ніхто і ні про що у нього не розпитував, бо діти прикордонників, які приходили у форт Пітт за покупками, а потім знову поверталися додому, бували тут щоденно. І саме тут, на межі білого світу, такий хлопчик не впадав у вічі.

Голубий Птах ішов по слідах, залишених обозом Буке: глибокими коліями, вибоїнами, закиданими хмизом, просіками і витоптаною травою. Поруч несла свої води Огайо. Тоді, з Буке, тяглися вони чотири дні вздовж цієї ріки, а тепер уже другого дня опівдні хлопець дійшов до великого повороту, де шлях, покидаючи Огайо, вів до лісу, прямо на Захід. Ось і та притока, яку вони тоді переходили вбрід, перебираючись на східний берег річки. Хлопець саме хотів сісти, роззутись і підкачати штани, щоб перебрести, коли раптом справа помітив тоненький стовпчик диму. Підійшовши ближче, він побачив двох ленапських мисливців, які сиділи біля вогню і смажили індика.

Голубий Птах, не довго думаючи, підступив до них і привітався за ірокезьким звичаєм:

— Я ваш друг.

Недовір'я на обличчях червоношкірих змінилося посмішкою. Один з них ламаною ірокезькою мовою запросив хлопця сісти. Голубий Птах сів, втішаючись давно жаданою індійською гостинністю. Мерехтливе полум'я, темношкірі обличчя, смак печеного м'яса — все було таким близьким і рідним. Хлопець раптом усвідомив, що він уже в безпеці, що ніхто не зможе забрати його, що вже ніякі гори не відділяють його від хати Черепахи. Голубий Птах ледве стримував своє зворушення.

Коли всі поїли, ленап, який трохи говорив по-ірокезькому, запитав:

— Куди йде наш маленький брат?

— До своїх батьків на Родючу Землю біля Бобрової Річки.

— Ти на правильному шляху.

— Так, я піду спочатку на Таскаравас, а звідти на Родючу Землю.

— Нащо тобі робити таке коло? Ти ж біля Бобрової Річки.

— Де саме?

— Річка, на березі якої ми сидимо, і є Боброва. Вона впадає тут в Огайо.

Голубий Птах, здивований, мовчав. Він раніше ніколи не задумувався над тим, куди впадає Боброва Річка. А вона сама, як вірний друг, прийшла йому назустріч. Тепер тільки йди проти течії, і через деякий час побачиш дорогі серцю Довгі Хати.

Після цієї зустрічі хлопець майже безупинно йшов далі, йому шкода було часу навіть для того, щоб назбирати трохи ягід. Черевики розлізлись, обличчя загострилося, волосся розкуйовдилось. А він все йшов і йшов, вибиваючись із сил.

І ось одного дня на заході сонця Голубий Птах перестрибнув Совиний Струмок. Упав, схопився і побіг далі через луки. Коричньові дахи, що показалися вдалині, весь час зростали. Малий Ведмідь саме йшов від каное, що було при березі, коли виснажений хлопець наткнувся на нього і напівпритомний звалився під ноги. Вождь узяв Голубого Птаха на руки і, наче маленьке дитя, поніс у хату Черепахи так само, як колись, після втечі з Прибережних Луків.

Ні радісних вигуків, ні галасу дітвори, ні шаленого гавкання Шнапа Голубий Птах не чув, проте він почув матір, що з сяючими очима схилилася над ним:

— Нехай тобі добре спиться, хлопче мій. Ти ж знову дома.

Тобі, читачу, звичайно, хочеться знати, наскільки правдива ця повість. Вигадана вона, як і більшість розповідей про індійців, чи все було так в дійсності?

Похід пенсільванської міліції, взяття хлопця в полон, битва на Мононгахілі і марш полковника Буке, — все це правдиві факти, які мали місце в англо-французькій війні (1755–1763 рр.). Те, що трапилося з Георгом Рустером у нашій повісті, траплялось в той час з десятками інших. Навіть дорослі, звільнені Буке, настільки одвикали від побуту білих співвітчизників, що знову поверталися до названих братів у індійські родини.

Але ти можеш сказати, що досі знав про зовсім інших індійців, не таких, як у цій книзі: про мисливців на бізонів, озброєних списами вершників, які гасали по преріях; жили вони у розмальованих наметах і носили головні убори з пер, що сягали їм аж до п'ят. Чому немає таких індійців-вершників у нашій повісті?

Це пов'язано з природними умовами місцевості, де знаходилися Прибережні Луки і Родюча Земля. Вся долина ріки Огайо разом з її притоками — річками Оленяче Око та Бобровою — лежить на сході Америки, в лісах, які простяглися між Атлантичним океаном і Міссісіпі. Задовго до появи білих, та й за їхнього перебування там, уся долина була вкрита суцільним масивом дрімучого лісу. І тільки по той бік Міссісіпі починалися великі прерії, що, наче гігантська площина, вкрита травою, розкинулись аж до підніжжя, гір. Тут господарювали індійці-вершники сіу. Як напівкочівники, вони бродили за стадами бізонів і ставили намети там, де передбачалося добре полювання.

Східні райони лісу